Леонід Горлач - Неперебутнє

Делегація наших побратимів була справді поважною – живі грузинські класики зголосилися прибути до України. Навіть патріарх Константіне Гамсахурдіа вирішив забути про старі літа й прилетів до Києва разом із родинною свитою.

Нарешті позаду традиційні організаційні клопоти, і Олесь Гончар після урочистого відкриття декади запрошує численне літературне товариство на прийом до ресторану «Млин». Стоїть він і нині в мальовничому куточку острівного Києва, хіба що нинішнім письменникам туди закритий доступ через зубожіння. Автобуси, легкові автівки вирушають від готелів та Спілки, ми зі Станіславом стежимо, щоб нікого із запрошених не забули, нарешті вскакуємо в останнє авто й поспішаємо до гурту. А в відкритих верандах ресторану вже всі за столами, чекають вітального слова голови нашої письменницької Спілки. Ближче до виходу бачимо столик, за яким залишилися вільними двоє крісел, на двох інших сидять і перемовляються сивочолий Олександр Корнійчук і дебелий з виду видатний грузинський поет Карло Каладзе. Ми вже встигли просто влюбитися в Карло Ражденовича за його дотепність, глибокі знання літератури, дитинну довірливість. Не довго роздумуючи, ми рушили до вільних місць, оскільки всі інші були давно окуповані.

Каладзе привітно посміхнувся, вслухався в стриманий гомін веранд, відкинувся на спинку крісла й несподівано повернувся до Корнійчука, що саме протирав хусточкою окуляри.

– А скажи мені, Сашко, як ти з молоддю?

– Про що мова? – у свою чергу спитав Корнійчук.

– Ну, з літературною молоддю. Знаєш, скрізь із нею тертя в нашого покоління.

Маститий драматург зиркнув на нас із Станіславом і повільно проказав:

– Знаєш, Карло, на ноги нікому не наступаю.

І тут несподівано підскочив за столом Станіслав.

– Зате на горло наступаєте!

Мені здалося, що зараз станеться щось страшне. Тельнюк, випаливши таке звинувачення, зблід і нагнувся над столом. Корнійчук заціпенів від несподіванки. А грузинський класик зайшовся гомеричним реготом:

– Ну й хлопці, ну й молодці! Такі ж, як у нас…

А тут якраз почав промовляти Олесь Гончар, ніби кинувшись на виручку Тельнюкові, а ще пізніше дружний гомін покрив усе довкола і нас із Станіславом, котрий не міг приховати ніяковість за чесно мовлене слово.

Україна готувалася відзначати 100-ліття Володимира Маяковського. В ті часи ім'я пролетарського трибуна було серед обов'язкових комуністичних фетишів, отож і різні заходи, пов'язані з ним, набирали державної ваги. Київ теж створив ювілейну державну комісію, очолив її поет-академік Микола Бажан, всю чорнову роботу по підготовці поклали на мене, надавши статус відповідального секретаря скоріше не через мою особливу любов до «глашатая революції», а як працівника апарату Спілки письменників.

Відомо, що Микола Бажан після нетривалого головування в письменницькій громаді впродовж багатьох років принципово тримався осторонь життя колег, а тому вибір ЦК компартії був дещо несподіваним. Та нікого з керівників Спілки особливо не питали, тим більше що ідеологією почав займатися горезвісний Маланчук.

Проте Спілка практично розробляла план заходів у відсутності голови комісії, що очолював тоді Українську Радянську Енциклопедію й навіть не подумував переступати поріг особняка на нинішній Банковій, 2. Нарешті всі офіційні папери були вироблені, і тодішній відповідальний секретар Спілки Павло Загребельний, хитрувато усміхнувшися, поклав переді мною простеньку акуратну папку й наказав:

– Зв'яжися з Бажаном та занеси папку, хай підпише всі документи, бо сусіди (себто ЦК) спокою не дають…

Того дня я настільки закрутився, що не встиг добратися до УРЕ. Зате встиг домовитися з Бажаном про зустріч наступного дня.

Сказати, що перше офіційне побачення з метром літератури мене особливо хвилювало, було б неправдою. Ну, майстер холодних гранітних катренів, у яких відсутній дух України, обвішаний найвищими відзнаками й не тяганий по чекістських підвалах – і тільки. Отож я спокійно піднявся зранку, постукав у двері свого сусіди й доброго побратима Віктора Кочевського й ми неквапом почвалали до УРЕ, аби згодом добиратися на роботу в Спілку. Я обережно притискав до себе портфель із офіційною папкою, Віктор Васильович за звичкою і цього разу обійшовся без особливих паперів. Йдемо собі, жартуємо, настрій гарний. Підходимо до старовинного будинку на вулиці тодішнього Леніна, я запрошую колегу навідатися до класика разом, але Кочевський чомусь обурюється: