Леонід Скрипник - Інтеліґент

Уявіть собі, дорогий читачу, що ви сидите в кінотеатрі. Сподіваюсь, ви любите кіно. – Перед вашими очима – екран, сторони якого мають відношення три на чотири (фатальні цифри екрану, аналогія 17½ аршинам діяметру циркової арени). Ззовні екрану – чорна порожнеча. Світу нема.

Шматок життя людини, розміром, приблизно, в 35 років, – тихих, бурхливих, легких, як ранішній вітер, і божевільних, як нічний гураґан, болізних і радісних, молодих і дорослих – 35 років життя мого дорогого героя пройдуть перед вашими очима в швидкотекучій зміні «монтажних шматків», що витягли з цього життя всю суть, все, що було яскравого й значного в ньому для самого героя і цікавого й важливого для тих, що жили круг його. Себто – і для вас. Бо мій герой живе серед вас, а часто – і в середині вас.

Великі труднощі для мене – добрати слів остільки вразливих, щоб навіть вашу нетреновану зорову фантазію примусити цими словами побачити те, що відбувається на екрані. В сполуках літер на сторінці книги зумійте побачити живого – ні, не живого, але зфотографованого, плисковатого й безбарвного, мовчазного і тому – більш, ніж живого, більш, ніж у житті людині можна, чутного – мого героя.

Завдання ускладнюється тим, що з усього життя його зроблено витяг – небагато насичених крапель. 35 років життя мого героя пройдуть перед вашими очима за якихнебуть три години.

Тому – будьте уважні, сконцентровані й жадібні до усвідомлення кожного «кадру» і будьте ощадливі й пильно піклуйтеся про дбайливу схорону в непевній вашій пам’яті кожного кадру аж до кінця картини.

В крайнім разі, в тих місцях, де надто трудно буде вашій нетренованій зоровій фантазії побачити мого героя в одноманітних сполуках чорних літер на білому папері, – звертайтесь до мене. Я, автор і ваш друг, я ввесь час – поруч із вами. Я буду для вас тим тлумачем, що завжди присутній в кожнім японськім кіно. З увагою слухайте й мене, хоч я й говоритиму тільки пошепки, на вухо, дрібним шрифтом.

Написи ви, звичайно, помітите, бо їх надруковано великими літерами.

Світло погасло. 3 віконця своєї комірки механік беззвучно стрільнув синьовато-зеленим фантастичним конусом прозорого проміння. Конус став у повітрі над вашою головою й затремтів дрібним безперервним тремтінням. Заграла та перша – байдуже, що саме. Там, де вона гратиме щось цілком повне, я вам скажу про це… З’явився перший напис…

– Ось що!.. Після картини, а можливо й раніш, ви напевне захочете дізнатись, як я, автор, ставлюся до мого героя. Люблю я його, ненавиджу чи відчуваю презирство до нього?

Колись любив. Колись, у далекій моїй молодості, коли перше прийшов я до мого героя з цілком іншого оточення, я поважав його за вищий зразок людини. Великі зусилля поклав я, намагаючися стати подібним до нього. А ще раніш, на віддаленні, яке мені, хлопчикові, здавалося непереможним, я всяку людину, що носила пенсне й комірець, щиро вважав за істоту не нашої, вищої, категорії, за надлюдину майже…

Багато років вже я сам ношу і комірець, і пенсне…

Картина починається!..

Осінь Вечір. Велике місто.

Мокро, мжичить, блищать від вечірніх вогнів тротуари й брук.

На візникові їдуть мужчина й женщина.

З першого погляду видно, що це – подружжя. Зверніть увагу на їх відношення один до одного: на оце… «ніяке» відношення. Обидва кволо, скучно розглядають вулицю. Вулиця, вогні, торохкотіння візника… І його сусідка, і її сусід, – все це так давно, так щоденно знайоме. Заждіть но, доки вони проїдуть… Подивіться уважно на руку мужчини, що обіймає талію жінки. Як мертво, безсило й непотрібно лежить оця звикла рука. І як нерухомо, як байдуже розслаблена оця звикла талія… Так, це, безперечно, вже старе подружжя… Правда, коли вони їхали повз вуличний ліхтар, ви могли помітити, що мужчині років 35, а жінці – не більш, як 27.

Величезна, круглява, безглузда, з претенсією на художність, афіша. На ній досить роздягнена особа, в небаченому костюмі, застигла в прекрасній позі: нога значно вище голови. З афіші лізуть в очі слова великими літерами:

!!!ГВОЗДЬ СЕЗОНУ!!!!

НАЙПІКАНТНІШИЙ ФАРС!!

ПІДВ’ЯЗКИ ПАСТУШКИ!!!!

НЕЗРІВНЯНА ДІВА!!!

В партері другосортного театру мужчина з дамою сідають на свої місця. Вони зодягнені по моді початку 90-их років минулого століття. Обоє вже більш жваві, вітаються з знайомими й розглядають публіку. Дама, звичайно, з льорнетом.