Леонід Горлач - Неперебутнє

– Та я й даром не хочу з ним стрічатися. Неси сам та не засиджуйся в гостях.

Літня секретарка доповіла шефові про мій прихід і впустила до кабінету. Я спокійно переступив поріг. Стіни в фоліантах, масивний старовинний стіл теж завалений паперами. За ним у кріслі впівоберта сидів Микола Платонович і поколочував чай. За ним світилося вузьке вікно, в яке заглядали гілки.

– Доброго дня, – привітався я з порога, – я з Спілки письменників, Горлач.

Бажан продовжував колотити руду рідину й тільки буркнув після привітання, блимнувши на мене з-під лоба:

– Документи з вами?

– Ось вони, – подав я тонку папку, які були в користуванні нашої демократичної творчої Спілки.

Бажан ніби нехотя взяв папку, на якій чорною фарбою впадало в око «Спілка письменників України», якось ніби аж гидливо розтулив тонкі її обладунки й буркнув, знову взявшись за ложечку:

– У вас там що в Спілці, кращої папки немає?

– А ця хіба що? – не зрозумів я. – Ми і в ЦК партії в таких документи відправляємо.

Господар кабінету ще раз зиркнув на мене, відклавши з такими муками створені ювілейні папери, й присунув ближче склянку з чаєм.

– Залишіть, я вивчу й повідомлю…

Я ще раз блимнув на паруючий чай, на метра поезії, який знову відвернувся до вікна, і мовчки вийшов із кабінету. Віктор Кочевський, якому я розповів про гостинний прийом, зареготав розкотисто:

– А ти що, хотів чаю на дурняк попити? Гайда до Спілки, там знайдеш і не таке…

Але там було вже не до напоїв. Ледве зайшов до Павла Архиповича, а він не місці не всидить, широкими кроками паркет старовинний міряє.

– Дзвонив Бажан. Що ти за папку йому підсунув?

Ну й оперативність! Я побачив на столі ідентичну хранительку документів.

– Таку, як ось ця.

– Так що тому Бажанові ще треба?

– Не знаю.

– Ну йди працюй, – заспокоївся Загребельний. – Ми своє зробили.

… Ювілей В.Маяковського ми відбули успішно. А от чаю з самим Миколою Бажаном так і не вдалося скуштувати.

Доля нагородила мене дружбою із світлою, чистою й прямою, як сонячний промінь, людиною – блискучим ліриком та незрівнянним пародистом Олесем Жолдаком. Почалася вона першим знайомством у Чернігові, коли туди наприкінці шістдесятих років минулого століття завітав столичний метр, тривала аж до тих важких і непевни випробувань, пов'язаних із народженням незалежної української держави, коли на похилі плечі ветеранів особливо болюче впали матеріальні нестатки, соціальна незахищеність, розгул криміналу. До останніх днів своїх Олесь Іванович мешкав на Подолі, куди його, ветерана війни, безстрашного «катюшника», сплавили хитромудрі комбінатори з пристойної квартири в центрі Києва. Щоправда, він від того не дуже журився, бо ніколи не вимагав ні від кого особливих благ. Уже майже осліплий, самотній, поховавши практично всіх друзів, він часто-густо повільно прогулювався старовинними вулицями понад Дніпром, зупинявся перед пам'ятником своєму кумиру Григорію Сковороді й знову повертався до хати, де на нього чекали й турботлива дружина Оксана Петрівна, і густо змережані рукописи.

Були в нас затяжні й короткочасні мандрівки Україною, була й спільна робота над перекладами білоруських поетів, зосібна Григора Бородуліна. А головне – були щирі розмови, коли мені хотілося просто слухати його незвичайні історії – про війну, про літературних побратимів Ярослава Шпорту, Івана Неходу чи буремного Андрія Малишка. Було просто затишно перебувати в неповторному силовому полі Жолдака. Так було й того літнього спечного дня…

Була субота, вихідний. Але мене чомусь потягло до Спілки письменників, де я на той час працював референтом у Київській організації. Там обклався паперами й радів можливості побути насамоті з думками.

Зненацька зателенькав телефон. Хто б це міг озватися в такий неробочий час? І тут – голос Олеся Івановича. Жив він тоді ще в центрі, метро «Театральна» під порогом.

– А що, як я зараз навідаюся до тебе? Чомусь самотньо на душі. Чаю поп'ємо та когось згадаємо.

Відмовити я не міг. Швидко змотався в гастроном на розі вулиць, прихопив пляшчину для розмови та якісь наїдки. Доки все це опинилося на столі – уже й дорогий гість на порозі. Теж із пакунком. Вмостилися за крислатим столом – і почалося. За вікнами жарке літо, у стінах витають голоси відомих письменників, які звучали тут щодня, бо тоді Спілка була таки їх рідним бажаним домом. А ми собі сидимо удвох, Жолдак то скидає, то вдягає тонкі окуляри – і говорить повагом та стишено, заворожує різними придибенціями. Як його гвардійський міномет так розпікався від стрілянини, що можна було прикурювати від нього. Як Шпорта, теж повернувшись із фронтів, водив із ним «козу» по Києву. Як Андрій Малишко шпетив часом усіх, коли програвав у дурня, хоча таке бувало зрідка. З особливим пієтетом про свого земляка Олеся Гончара й з мудрим усміхом про Юрія Збанацького. Та про кого б не мовив слово, ніколи не дозволяв собі образ, нетактовності – ніби довкола нього роїлися самі янголи з пером у руці. То був вищий чин благородства, коли все дріб'язкове, нечистоплотне в людині відмітається.