Леонід Горлач - Неперебутнє

Чим довше живеш, тим ясніше постають події давно минулих літ. Можеш забути, чим мучився місяць тому, а от глибини пам'яті часом виносять на поверхню такі випадки, які стали непідвладними розуму, символами, давно закам'янілими емоціями, які, можливо, й не справили якогось впливу на долю, але ж згодом потривожили свідомість і змусили іншими очима поглянути на все пережите.

Якось, іще коли в нашій сільській хаті жив неповторний родинний дух, підтримуваний батьком та матір'ю, навідався вчергове я до них із Києва. Дружина наготувала традиційні гостинці й спокійно сиділа поруч, а я милувався сотні раз перейденими пейзажами. Вертання додому, до дитинства ніколи не буває спокійним. Це як опускаєш відро в криницю, воно чіпляється за бетонні круги, озивається все глухіше і глухіше, земні глибини бережуть таємниці, вкутають усе щільнішим мороком, аж доки відро не доторкнеться до чистого незайманого плеса й пожене довкола дрібні хвильки, і вони пошлють спокійні сполохи аж до твоєї заслуханої душі, і лише згодом ти матимеш змогу відчути спраглими губами смак рідної води. Тож я вкотре споглядав швидкоплинні краєвиди, які були колись межовими в моїй долі.

Зненацька після повороту мене пройняло якесь дивне відчуття: ніби я стою такий малий, що можу заховатися за кущ перекотиполя, стою незахищений і мізерний, і тут чиїсь дужі руки підхоплюють мене, пригортають до грудей, а потім стрімливо підкидають угору мало не врівень із хатою, далі розводяться вбоки, і я лечу вниз аж дух забиває, от-от гепну на тверду стежку й умиюся юшкою. То не батькові руки, їх би я відчув одразу, вони завжди пахнуть зеленою травою та міцним тютюном, а ці якимись нетутешніми трунками. Мені якихось три роки, то чим же я можу боронитися? А відчуття польоту збуджує настільки, що ладен повірити у власні крила, тому я й заплющую очі, повністю віддаючись стихії. Так триває кілька хвилин, доки чужі руки не зморюються й не опускаються разом зі мною до землі. Що ж воно було таке, чому образ людини вивітрився, але відчуття польоту так і живе в глибинах пам'яті, зрідка нагадуючи про себе? Ні, поклав я собі, цього разу розпитаю про все батьків, не може ж те ширяння в небі бути звичайним сновидінням…

Того дня в широкій хаті зібралося нас п’ятеро синів – Іван, Олександр, Григорій, Микола та ми з дружиною. Був якраз день народження батька, а матері гора клопотів із відбуванням застілля. За звичаєм, всі повсідалися за довгим столом на дебелих ослонах, батько на торці, а мати – на ногах, бо ніколи й присісти, бо треба страви подавати. Весела розмова ще не переходила в дружну пісню – а ми всі співали так, що аж стеля вищала. І от у якусь мить я підкинув несподіване запитання:

– Батьку, оце їхав і вкотре ловив себе на тому, що мене, зовсім малого, хтось підкидає вгору й ловить, а потім ще й цукром годує.

Батько, інвалід з дитинства, не був забраний на війну й мусив сидіти з двома дітьми в селі, а тому добре знав часи окупації. Закинув на потилицю довге русяве волосся й примружився, наче в далеку даль заглядав.

– А було таке, було, бодай би й не згадувалося…

Ми завмерли, а він і виклав незвичну для офіційного радянського трактування історію…

– Навесні 1943 року в нашу хату на постій з'явився літній німець. Привів його послужливий поліцай-сусід Хроль. Мав він займатися організацією сільськогосподарських робіт, тобто, не воювати. З перший днів повів він себе досить незвично, та й армійська форма на ньому сиділа, як сідло на горбатому коні. Днями вирішував якісь питання, часом їздив у Лосинівку, в райцентр, а вечорами сидів замислено як не в хаті, то в садку, часто й глибоко зітхаючи.

Та в дні, коли з Німеччини приходила чергова посилка, він перероджувався. Його вже не влаштовував наш самогон, він відкривав ящик тремтячими руками й витягував із дерев'яного нутра згортки, пакуночки, розкладав усе на столі, здобував і пляшку шнапсу, постогнував од задоволення й важко зітхав, мабуть, згадуючи домівку. Тоді запрошував мене до столу й просив матір приготувати щось попоїсти. Ніколи не підвищував голос, старався вимовляти російські слова так, щоб я міг уловити хоч якийсь зміст, а їх же, тих слів, було в нього не густо, та я зрозумів німця відразу, коли він, насьорбавшись хмільного питва, раптом почав махати руками й журно примовляти:

– Іх бін орднер, учитель. У фатерлянд є чотири кіндер. Війна погано.