Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

Чужак. Посоромлена мимра Копонешро. Розпач Старого Ірландця. Рятувальна місія Сильви і Дане. Побіжна згадка про Аґне Кобуза. Місяцеві не шкодить виття собаки.

До нашого невеличкого одноповерхового Каїруана – надто сірого й нічим непримітного містечка, що притулилося до підніжжя пологого кам’янистого узгір’я у глибині Ломасорійських лісів за десятки миль од автомагістралей і залізниць, – трапляється, роками не загляне жодна стороння душа, того й не дивно, що з’ява будь-якої нової особи вмить сколихує розмірений, сонливий ритм тутешнього існування, збурюючи просто таки дикий ажіотаж, отож коли однієї травневої днини, пообіді, навпроти салуну злодієро [1] Шанобливе звертання до поважної особи чоловічої статі. О’Негрі пригальмувало старе пошарпане авто, закиптюжене і вкрите пилюкою так, що годі було розгледіти його первісний колір, і з нього вийшов кремезняк у фетровому капелюсі, рудому демісезонному пальті і з триденною щетиною на обличчі, звістка про прибульця облетіла Каїруан швидше, аніж він устиг здолати кільканадцять метрів від авто до дверей ресторації.

– Той чужак приїхав здалеку! – категорично заявила мимра [2] Заміжня жінка. Копонешро. Загалом, відколи її чоловік примудрився несподівано розбагатіти на якихось непевних оборудках (а сталось це не так давно), вона взяла за звичку навіть про очевидні і безсумнівні речі висловлюватися зі зверхністю пророка, що милостиво вказує заблукалим вівцям дорогу.

– Ще б пак! – іронічно відізвалася мимра Лін Дане. – Навіть якби він прибув з Авкинівраку, це однаково неблизько.

– Не скажіть, – уперто зауважила мимра Копонешро, конозисто складаючи бубликом щедро наквецяні помадою губи. – Сорок вісім миль у наш час не можна вважати великою відстанню. Мій Потер на нашому «Форді» добирається до Авкинівраку за три години.

– І одну ніч! – уштрикнула мимра Дане, недвозначно натякаючи на ту обставину, що Потер Копонешро, тільки-но у нього завелися грошенята, найняв собі секретарку, юну мимзю [3] Дівчина або неодружена жінка будь-якого віку (у називному відмінку – мимзя). Юті Моканеш, котра тепер супроводжувала його в усіх поїздках за межі Каїруана.

Мейра Копонешро густо почервоніла, та все ж спробувала, як кажуть у нас, не дати мишам себе з’їсти.

– Ну, у Потера багато роботи…

– А хто сумнівається? – пирхнула їдкуватим смішком мимра Дане. – Сачкувати йому зась! Усім відомо, що відколи у його конторі з’явилася та фифочка, клопотів злодієро Потеру прибавилося.

Посоромлена мимра Копонешро пробелькотіла щось на кшталт того, що їй конче треба перевідати матінку, і чкурнула у бік поштамту, намагаючись чимподалі відбігти од знущальної репліки мимри Дане:

– Кажуть, ви придбали нове ліжко? Таке широченне, що й утрьох запросто поміститесь!

Тим часом звістка про несподіваного візитера вже прибилася і до пивниці Юджіна Кіллі на протилежному кінці містечка.

Старий Ірландець – а саме так його здебільшого і називали в Каїруані (хоч був він, далебі, не таким вже й старим, бо мав лише якихось п’ятдесят з хвостиком; але у містечку був ще один ірландець, Джеффі Мейр, на кілька літ молодший од Юджіна, отож звиклі до простоти і зручності каїруанці відповідно й охрестили їх Старим і Молодим Ірландцями) – зачувши новину, вмент спохмурнів, знесилено опустився на стільця і схопився рукою за серце.

– Це крах! – прошерхотіли його губи.

Перед очима Юджіна зримо постали події дванадцятирічної давності: тоді також якийсь зайда не придумав нічого гіршого, як навідати салун тієї рудої свині О’Негрі, і хоч пробув він там всього-навсього якихось півгодини, після чого назавжди щез із Каїруана, одначе цього виявилося цілком достатньо, аби хитрун О’Негрі переманив клієнтів Старого Ірландця здешевленим питвом та побрехеньками, що незнайомець збирався за тиждень-другий завітати знову. Ясна річ, він не об’явився ні через тиждень, ні через місяць, згодом про нього вже й згадувати забули, але справа була зроблена: збиратися на посиденьки в салуні О’Негрі для каїруанських чоловіків увійшло в звичку, а звичок своїх вони дотримувалися з більшою шанобою й ретельністю, аніж законів і заповідей Христових. Бізнес Юджіна Кіллі почав занепадати, він став подумувати усерйоз, чи не спродати пивницю та дім і перебратися в якесь інше місце, хоч би в Шнеярак чи Таурхаб, але тут несподівано віддала всевишньому душу його дружина; похорони, як водиться в Каїруані, зібрали усеньке містечко, сім днів поспіль Старий Ірландець поїв у своїй пивниці кожного, хто навідувався розділити з ним печаль, відтак мало-помалу тут перебувало у кільканадцять заходів все чоловіче населення Каїруана – і історія повторилася з точністю до навпаки: завсідники салуну О’Негрі перекочували до Юджіна Кіллі…