Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

– Рибонько!..

Їх тут завжди водилось достобіса. Далебі, їх можна було називати і зайчиками, і зіроньками, навіть кізками чи антилопками – все одно, аби лиш їхнім вушкам вчувалися ті ж таки заманливі, обіцяючі й бентежні інтонації…

Діставшись кав’ярні, Леон уповільнював ходу; нібито задля того, щоб докурити цигарку (яку чомусь неодмінно припалював за десяток кроків від «Акваріуму»), насправді ж – аби, неквапом дефілюючи вздовж вікон (всього їх було п’ять), профільтрувати очима натовп усередині приміщення, із цілком практичним наміром заздалегідь застрахуватися од небажаних зустрічей, це раз, а заодно висмикнути чіпким натренованим поглядом претенденток на жваве й недаремне – на предмет відомих перспектив – спілкування.

Під кав’ярнею Леон неминуче наштовхувався на Іґна Атьєва – приземкуватого товстуна, котрий мав звичку о цій порі «торгувати» тут побрехеньками. Були вони знайомі літ із двадцять, все й про все у них уже було перебалакано, тож спілкування їхнє тепер обмежувалося тим, що Іґн Атьєв розповідав двійко (чомусь саме стільки, не більше й не менше!) анекдотів, які Леон одразу ж забував. Забував не тому, що були вони не надто удатливими (у цій царині Іґн Атьєв був визнаним спецом), а тому, що над помислами Леоновими владарювали інтереси значно кардинальніші: пекло пірнути в пекло згубних випадковостей і випадкових згуб…

Переступав поріг кав’ярні повільно і поважно; на правах завсідника із багаторічним стажем обслуговували його тут без черги, тож, забачивши Леона, кельнерки мило усміхалися, а він, відповівши їм тим самим, відходив углиб зали зайняти місце за столиком під вікном і розгорнути прихоплену в кіоску по дорозі газету. Утім, читати йому, як правило, не доводилося. Ледве встигав пробігти очима заголовки на першій шпальті, як перед ним поставала стара в’єтнамка Же Ня.

– І коли ти начитаєшся! – шипіла прокуреним голосом, виставляючи на столик філіжанку з кавою, склянку віскі і хот-дог на фаянсовому блюдечку. – Лучче би на мадмульок п’ялився!

– Ти ж знаєш, Же, я не по цьому.

– Як же, не по цьому! – переходила на змовницький шепоток Ня. – Хіба, думаєш, не виділа учора, як ти, безстиднику, в обнімочку з тею чорною перед закриттям виходив! А ще говоре, що не по цьому…

– Помиляєшся, Же! Просто дама попросила показати їй дорогу до бібліотеки.

– За дурнувату мене держиш? – хитала головою, невміло намагаючись зобразити осуд, в’єтнамка. – Яка бібліотека в одинадцять ночі!

– То й що? Як кажуть росіяни, учення – світло.

– До мунґи мені твої росіяни! – лаялася Же, і у цьому випадку Леон не сумнівався у щирості її слів, бо знав, що стара в’єтнамка люто ненавиділа росіян, вважаючи їх головними винуватцями усіх своїх бід і поневірянь, й була певна того, що тільки через них мусила покинути Сайгон…

– Це я вже чув, – під’юджував Леон. – Ось тільки, Же, ніяк не можу уявити, як вони всі помістяться у твоїй… ну, не буду уточнювати… Ти ж така мініатюрна!

– Хай тебе це не хвилює! Якось постараюсь, тільки б їм напакостить…

– Гаразд, гаразд, – зупиняв її Леон, не даючи спалахнути русофобській пристрасті, що загрожувала Же нервовим стресом. – Облишмо цю тему й поговорімо про щось приємніше.

В’єтнамка на хвильку вмовкала, а тоді знову навертала розмову до його походеньок:

– Але ж і фруктик ти, Леоне! От мені інтересно, коли ти вже… ех-хе-хе!.. начитаєшся?! Скільки ти вже всяких книжок різних перечитав, хоч можеш полічить? І нащо їх тобі стільки?

– Розумієш, Ня, je veux un trésor qui les contient tous! [11]

– Обзиваєшся вумними словами, да? – насторожувалась Же.

– Боже збав! – відхрещувався Леон. – Просто я хотів сказати, що погана та миша, яка знає лише одну дірку.

– А при чому тут миша? – ошелешено підсмикувала брови в’єтнамка. – Ясне діло, я, як і всяка женщина, боюсь мишей, но нащо мені цим пекти очі?

– Миша тут і справді ні до чого, – терпляче пояснював Леон. – Це варто розуміти так, що поганий той читач, котрий читає тільки одну книжку.

– Ти таки дочитаєшся коли-небудь! – добродушно сварилася пальчиком Же Ня й нарешті відчалювала у свої пенати, бережливо несучи під пахвою порожню тацю, як який-небудь дрібненький чинуша – безцінну для нього теку з крокодилячої шкіри; і подібність ця була настільки разючою, що від одного лише позирку на цей спектакль Леона починав розбирати сміх…

Але останнім часом, відколи спостигла його та незбагненна напасть, до причини якої не міг докопатися, Леон раптово й рішуче зрадив своїй багаторічній звичці вчащати до «Акваріуму», лише зазирав обідньої пори наскоро вихилити порцію віскі, запихнути в пельку хот-дога й запити його кавою. Не приваблювали його сюди вже ані теревені з благодушною в’єтнамкою, ані перспективи знайомства з рибками-кізками, ані будь-що інше, – нудьга, відстороненість, байдужість поволі заполонювали й вихолощували його душу, відчував, що твориться з ним щось страшне й непідвладне його волі та бажанням; його переполовинювало й ламало, світ відчужувався від нього, а він ставав чужим світові, і те уподвоєне відчуження перетворювало його на цілком протилежні мікроскопічні істотки (а може, і неістотки вже?), котрі з уподвоєною ж космічною швидкістю мчать напролам крізь усе до розчахнутих навстіж воріт непередбачуваного – до тієї Чорної Діри, у якій все никне й щезає назавжди.