Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

І хто б міг подумати, що взагалі таке могло статися! Щоб у Леона, котрий узагалі ніколи ні за що не переживав, мало дах не зсунувся через сущу єрунду?!. Ще й не таке ж траплялося з ним, були такі зальоти, про які ниньки й згадувати бридко, були пригоди, після яких на душі пошкрібувало й остерігався наближатися до дзеркала, бо сором пік перехрестити погляди із самим собою (ну воістину: хіба не повіриш, що очі – дзеркало душі?!); в такі напади самоколупання Леон по кілька днів не голився, ощетинювався, і то було запорукою й передумовою одужання, бо тоді на нього неодмінно наїжджала шефова секретарка, дівиця тупувата, але закохана в Леона до опупіння, до того ж – зі стрункими ногами, осиною талією й буферами з епохи Ренесансу.

– Леончику! – муркала вона, підловивши його де-небудь у коридорчику. – Ох, як мені подобається твоя небритість!

І, витягнувшись навшпиньки, підсовувала до його підборідка декольте та, хихочучи, терлася вилогом білястих грудей об шорстинки.

– Ох, як вони звабно поштиркують!

По тому витягувала губки великою літерою «О», хапала Леона за зап’ястя, нетерпеливо смикала руку вгору і, азартно підкотивши повіки, легенько покушувала кінчик великого пальця.

– Леончику, придумай що-небудь!

Придумувала, правда, здебільшого сама: в опочивальні шефа; на своєму столі, упершись головою в селектор, аби не ковзатись; навзгинці і навколішки у вбиральні; у себе вдома, коли чоловіка відсилали у відрядження; за лаштунками в театрі, коли там проходили збори акціонерів, саме під час довгого, нудного і безбожно брехливого шефового виступу; ще десь – усього й не згадаєш!..

Не скажеш, що Леон був в особливому захваті од тих здибок; від них відгонило вульгарністю, все відбувалося надто швидко і запрограмовано – з того, як вона посміхалася, до чого торкалася, якою частиною тіла терлася, він вже безпомильно знав, чого вона запрагне. І хоч давно вже не спалахував до неї тим азартом, що в перші рази, та йому подобалося, неймовірно подобалося, наставляти роги шефові, тож все-таки гріх було твердити, нібито не мав Леон з тих l'amour-ів насолоди. Щоразу, отримавши в такий спосіб сатисфакцію за шефові наїзди, він утішався вчиненою помстою (бо шеф таки його недолюблював і частенько розпікав з приводу і без), душа його звеселялася і в ній на якийсь час вже не знаходилося місця для сумнівів та гризот. Може, так воно було б і тепер, але секретарка повіялася на курорт (ясна річ, із шефом!!!), і Леонові раптом відкрилося, що іншого ефективного способу побороти меланхолію, окрім як насолити шефові, він не відає… З цим було важко змиритися, і він нібито й не збирався миритися, – але що з того? Гра не варта свічок, якщо свічки погасли!.. А Леон хоч і був натурою сильною, та все ж не настільки, аби протистояти власним слабкостям, тим паче, що не мав до того аніякої спонуки, щиро вважаючи, що насильство над собою ні до чого доброго не приведе: у кожного своя доля і свій шлях широкий…

Леонів широкий шлях починався підобідньої пори з вузенького проходика між облупленими одноповерховими будиночками позад контори – через захаращений усяким мислимим і немислимим непотребом дворик, повз скопище безхатченків і п’яничок [7], котрі облюбували цей п’ятачок під самісісіньким носом мерії і полісменів, невдалік від найдешевшого винного погрібка з претензійним найменням «Titanik», де за кілька мідяків можна було розговітися на порцію смердючої текіли; з дворика цього навіть за найвітрянішої погоди не видимались характерні для відхожих місць запахи і будь-який випадковий зальотник чимдуж тікав звідси геть, затиснувши пальцями ніздрі; Леон же вважав цей п’ятачок такою ж візиткою міста, що й помпезний Музей астронавтики чи пішохідний міст через Віретет, перетинав його без поспіху, ніздрі пальцями не затуляв і до «дворян» ставився без презирства. Чому так, і сам не знав; чесно кажучи, і не замислювався над тим. Може, просто йому було все одно, бо й жалощів ніяких до тих нещасних також не відчував ніколи – були вони йому байдужі так само, як і музеї, і мости, і сотні інших речей, з якими давно вже зжився, звикся і змирився. Та й був Леон трошки лінькуватим, і саме лінь, вочевидь, прокладала йому маршрут через цей дворик, бо інакше, щоб дістатися «Акваріуму», у якому зазвичай підобідував, довелося б тіпати в обхід зайвих півкілометра.

Публіка в «Акваріум» вчащала різна. Із самого рання, тільки-но годинник на мерії бемкав сьому, сповзалися з усіх щілин, немов таргани, синьошноблики, бо о цій порі ще ніде в доокружжі не наливали, та й ціни були тут майже божеські: пляшка пива – один кучмеро [8], а склянка віскі – й того менше, якихось шістдесят п’ять пуствиків [9]. Трохи згодом, десь під дев’яту, підтягувалась богема, здебільшого – у футболках навипуск та халамидних штанях; у масі своїй була богема безгрішною – не у розумінні праведного способу існування (в тому гріх її було запідозрити), а з огляду на протяги в кишенях. Стрельнути цигарку чи зачепитися хвостом [10]за чашечку дармової кави товариство це вважало ледве не справою честі. В обід набігала татарвою дрібна чиновницька орда – перехилити наскоро по п’ятдесят грамів бренді та обмінятися з колегами новинами й плітками; клерки, як правило, розкладали пас’янси вірогідних звільнень і призначень, а клеркині утаємничували одна одну в більш приземлене: хто-коли-кого і де-що-почім, – причому з таким азартом, ніби на службі убивали час не на те саме!.. По обіді на якусь годинку наставало відносне затишшя, а ближче під вечір заходила на друге коло богема, розріджена студентством, невдовзі (і вже надовго!) завертало розслабитися після виснажливих восьми годин байдикування чиновництво, услід за ними окуповували кілька столиків дрібні вуличні і базарні торговці. Забредав на вогник ще всякий інший люд – одні заходили, інші виходили, ні на мить не даючи спокою нещасним дверям; рейвах і вовтузня в усьому нагадували який-небудь привокзальний буфет, не вистачало лишень оголошень про прибуття-відправлення поїздів. Та, попри все, у всьому тому були свій шик і безперечні переваги; надто для натур, подібних Леонові. Він не брався судити, що саме заваблює сюди весь цей забрід – найфайніша у місті кава, дешеве спиртне, бажання розвіяти нудьгу чи ще там щось; йому до того не було ніякого діла, чужі спонуки і резони не цікавили Леона. Його ж самого зманювали в «Акваріум» рибки – не ті, з викладеної на стіні мозаїки, а ті, що легко ловились на гачок притишено-манірного: