Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

І ось тепер навчений гірким досвідом Старий Ірландець в одну мить втратив душевний спокій; сили, здавалося, безнадійно полишили його. Він навіть не міг підняти погляд і хоч би побіжно окинути спорожнілий за якихось кілька хвилин зальчик, бо знав і боявся, що серце його не витримає цієї наруги, – із дна затуманеної свідомості зринуло раптом безжалісне усвідомлення того, що сенс усього його життя саме у цій пивниці і що ніщо йому її не зможе замінити: ця втрата, певно ж, буде набагато відчутнішою і ятрішою, аніж смерть дружини – хоч він її по-своєму й любив, але звістку про її кінчину сприйняв, сказати б, із покірністю перед фатумом, а от нове банкрутство – і саме тепер, коли ще якихось півгодинки тому ніщо не віщувало трагедії! – Юджін не міг сприйняти інакше, як злий ошкір диявола та найбільшу з усіх можливих і неможливих несправедливостей.

«Боже! – затрясся в судомі Старий Ірландець. – За що? Чим завинив я перед тобою?»

Та, видно, господь полишив пивницю та, приєднавшись до ватаги зрадників, подався із ними до салуну О’Негрі.

Старому Ірландцю лишалося хіба що покластися на диво. Але дива трапляються в Каїруані ще рідше, аніж навідини зайд – навіть у найвіддаленіших закапелках Юджінової пам’яті нічого такого, що можна було хоч би з великою мірою умовності назвати дивом, не віднайшлося… Юджіна опосів такий безпросвітний відчай, що коли б під цю пору він наклав на себе руки, це виглядало би цілком логічним і не позбавленим певної вишуканості драматичним фіналом, яким, ймовірно, задовольнився б навіть сам старина Вільям [4] Тут мається на увазі, зрозуміло, ніхто інший як Шекспір. .

На щастя, господь, здається, бодай краєм вуха, а таки вчув Юджінові молитви і, не маючи ніякої охоти вертатися до салуну особисто, спровадив на спасіння ледь живої душі Старого Ірландця нерозлучних приятелів Ноля Дане (чоловіка вже згадуваної мимри Лін) та Марсела Сильву – співзасновників, співредакторів і співавторів єдиної місцевої газетки «Каїруанські хроніки» [5] Треба сказати, що уживання множинної форми «хроніки» поруч із заверстаними у «шапку» профілями Сильви і Дане (a la Маркс і Енгельс), зіграло із «батьками-засновниками» злий жарт: і до них самих, і до газети одразу ж (ще й не висохла друкарська фарба на сигнальних примірниках першого номера!), міцно і назавжди приклеїлося назвисько «Каїруанські алкаші». . Щоправда, хоча б натякнути їм про винятковість перекладеної на них місії він чи то не мав часу, чи не вважав за доцільне посвячувати простих смертних у божі справи, отож, піднімаючись рипливими дощатими сходами пивниці, обоє були твердо переконані, що жене їх сюди не промисел господній, а багаторічна звичка збавляти передвечірні години у Юджіновій пивничці.

Зазвичай Сильва і Дане обирали столик у закутку, замовляли віскі з льодом, лимон та холодний чай і заводили неквапливі теревені на літературні теми, щедро присмачену іменами, цитатами, специфічними термінами і категоричними присудами, з-поміж яких графоман, примітив, банальщина і убозтво виглядали порівняно з іншими мало не як похвала, – обоє ж бо приписували себе до письменницької братії й плекали просто таки наполеонівські плани, а те, що ні одному, ані другому ніяк не вдавалося пробитися на сторінки якого-небудь із двох дюжин передплачуваних напару товстих журналів, списувалося на зверхність столичного літературного бомонду до авторів з провінції. «Треба вириватися з цієї багнюки!» – вже не один рік твердили вони один одному, однак полишати насиджені гніздечка не поспішали, тримаючи собі на умі, що краще грітися біля свого вогнища, аніж обпектися біля чужого. Як на те, невдачі додавали їм азарту, чим дошкульнішою була критика рецензентів їхніх опусів, тим затятіше вони вірили, що базгранина їхня чогось варта – бо ж, як відомо, камінцями жбурляють тільки у ті дерева, на яких щось вродило. Все ж двічі на місяць Сильва і Дане хоч і ненадовго, але виривалися з «цієї багнюки» до Авкинівраку на збіговиська літературного клубу «Дубове листя», яким керував підстаркуватий поет Болє Славич (він же Зак Лунний) – правду кажучи, поетик так собі, але з непомірно роздутими претензіями і таким же непомірно роздутим черевом, хронічно загостреною виразкою самозвеличення і жовчного несприйняття будь-чого хоча б трішечки талановитого: будучи, загалом, далеко не дурнем, він просто не міг не скласти справжньої ціни своїм здібностям і сумнівним заслугам, тож панічно жахався однієї лише думки, що хтось наміриться спихнути його із п’єдесталу. Оті збіговиська «Дубового листя» значили для нього те ж саме, що й пивниця для Старого Ірландця, та тільки на відміну од Юджіна, котрий радше згодився б бути повішеним, аніж пропонувати клієнтам не вельми якісне питво, Болє Славич тільки тим і займався, що вихваляв низькопробне віршомаззя. Ту його політику Дане із Сильвою розкусили давно, та все ж намагалися не пропускати жодного зборища, на що була цілком поважна причина: на «Дубове листя» сповзалося, мов гусінь, чимало молоденьких (і навіть геть юних) поетичних натурок, серед яких траплялися й достоту перспективні та багатообіцяючі; і хоч подейкують, що обіцяного три роки треба чекати, а все ж деякі із них сповнювали обіцяне того ж вечора…