Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

Йому снилися дивні, схарапуджені й геть неймовірні сни, можливо, у тих маячливих видіннях і приховувалась відгадка чи бодай натяк на неї, але вони неодмінно закінчувалися різким пробудженням й одразу ж забувалися, стиралися з плівки пам’яті, полишаючи по собі лише невиразні емоційні сплески і тягучий розпач від усвідомлення власного безсилля зачепитися хоча б за якусь дрібничку, який-небудь крихкий відламок, що міг би стати поживою для роздумів чи, принаймні, утішливою ілюзією її.

Він нуртувався, хапався то за те, то за інше, але ніщо не приносило йому спокою, ні в чому не міг віднайти опертя, мучився і страждав, – треба було рятуватися, але чим? Випробував, здавалося б, усе – горілку, коньяк, пиво, заспокійливі пілюлі, висіння на турнику донизу головою, холодний душ, читання «дефективів» упереміш із серйозними науковими статтями, – але ніщо, ну геть ніщо, не діяло: попустить на якусь мить, а потім знову те саме, та ще й з більшою силою!.. «Який же біс тебе точить? – не раз, і не два, а десятки, сотні разів злостував на самого себе. – До чого ці копирсання в собі? Що, зрештою, сталося?..» Але відповіді не знаходилося…

Багаті теж плачуть. Диявольська гра Янґ-Ола. Юті Моканеш жертвує своєю честю заради процвітання фірми.

Потер Копонешро прокинувся ополудні з важкою головою і мульким неспокоєм.

Та коли перше після учорашньої гульби, що затягнулася до глибокої ночі, було річчю закономірною (надто якщо взяти до уваги гримучу суміш спожитого спиртного – шампанське, бренді, віскі, знову шампанське, а настанок ще й пиво), то для другого важко було знайти хоч яке-небудь пояснення. Потер увіч не бачив причин для занепокоєння і був певен, що тривожитися немає з чого. Бізнес його йшов угору, гаманець з кожним днем все тугіше набивався грошвою, вдоволена давно омріяним статусом заможної дами дурепа Мейра, здається, нарешті заспокоїлась і перестала діймати ревнощами та усілякими несусвітніми претензіями, а молоденька Юті Моканеш виявилася доволі тямливою не лише в конторських справах. Чого ж, питається, ще бажати, коли й так усе складається якнайкраще? Зрештою, він і не бажав. І не складав ніяких грандіозних далекосяжних планів. Звичайно, було б зовсім не кепсько розвернутися ще крутіше, але навіщо надриватися без нагальної потреби? І так заздрісників розплодилося довкруг, все не можуть заспокоїтися, як це йому вдалося за такий короткий час збити непоганий капіталець.

«Ух, ненавиджу!..» – люто скреготнув зубами Потер, й одразу ж був за це покараний: необережний різкий рух відізвався страшенним болем у скронях та потилиці, і крізь стражденно викривлені уста продерся скімливий, як рип старої половиці, мимовільний стогін: «Оh shi-i-it…» [13]

Потер знеможено склепив повіки й завмер, боячись навіть пальцем поворушити. Неабиякий досвід підказував йому, що будь-яка необачність може обернутися нестерпною пекельною мукою, тож найліпший вихід у цій безрадісній ситуації – відлежатись пластом, поки не попустить.

Але дочекатися вистражданого полегшення Копонешро не судилося: тільки-но лещата, що стискали його нещасну голову, ледь-ледь ослабли, до кімнати, грюкнувши дверима, влетіла осатаніла Мейра.

– Негідник!

Очі її палали неврастенічним збуренням.

– Скотина!

Мейрине обличчя перекосила гримаса несамовитого гніву.

– Merde, quelle merde!.. [14]

То вже було більш ніж серйозно: коли Мейра починала лаятися французькою, це означало, що в ній прокидається лихий норов її навіженої матусі, яка уславилась тим, що добряче попила крові не тільки зі свого нещасного благовірного і з усіх близьких та далеких родичів, але й залляла сала за шкіру не одній сотні каїруанців.

– Кнуряка некастрований! – Мейра погрозливо замахала кулачками і рушила на Потера.

– Ти що, рехнулася? – цілком реальна небезпека змусила Потера умить забути про болячки і зготуватися до відсічі. – Якого чорта?! У мене й так голова розколюється на шматки!

– Zut alors! [15]– заверещала Мейра, бризкаючи на всі боки слиною. – Виставив мене на посміховисько та ще й дурника клеїть! Через тебе мені хоч на вулицю не потикайся! Падлюко! Дійшло до того, що навіть та курва Дане з мене глузує! А все через твою сучку секретарку! І це я, поважна дама, повинна терпіти знущання через якусь кривоногу шмаркачку?!

– До своїх спершу придивись! – огризнувся Потер.

– Що-о-о? – сторопіла Мейра.