Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

Копонешро раптом забракло повітря. Ухопившись рукою за серце та пробелькотівши щось невиразне, він позадкував до вікна, з неабияким зусиллям переставляючи здерев’янілі ноги.

Янґ-Ол, ніби нічого й не сталося, спокійно доцмулив бренді і, по-єзуїтськи либлячись, провадив далі:

– Ви ж розумієте, дорогий мій Потере, що цього вимагає від мене службовий обов’язок. Я нітрохи не сумніваюсь, що ви поставитесь до цього як годиться. Коли б ви тільки знали, як мені іноді важко доводиться. Гадаєте, ці перевірки така вже й приємна річ? Де там! Ніде правди діти, багато хто ладен мене живцем зарити в землю. Ці людці вбачають у моїй сумлінності казна-що! І ненажерливим псом обзивають,і шулікою, цідять крізь зуби, що я любитель копирсатися у чужій білизні і таке інше. А за що, спитаю я вас? За що? Чим я заслужив такого нешанобливого ставлення? Хіба людина, яка прагне чесно відпрацьовувати свою платню, варта зневаги? От уявіть хоч би й себе на моєму місці. Як би ви поводились? О, знаючи вас, я впевнений, що чинили б ви так само, як і я. Бо людина ви добропорядна і призвичаєна до закону. Кому ж, як не вам, знати, що у будь-якій справі, тим паче у пов’язаній із фінансами, без ретельності і самовіддачі нізащо не обійтися. Як жаль, як жаль, любий Потере, що більшість наших співгромадян цього не усвідомлюють. Справді, жаль! Але ж ви, слава богу, не такий. І я, слава богу, не такий. От хоч би й сьогодні: я міг би, звісно, не квапитись, відкласти цей візит на якийсь час, тим більше після такого прекрасного учорашнього прийому, яким ви з мимрою Мейрою потішили еліту нашого містечка… До речі, передавайте вашій дружині найпалкіші вітання!.. Так-так, міг би, але ж ви чудесно розумієте, що наші приятельські стосунки не можуть стояти на заваді справам. Справжня і щира чоловіча дружба не визнає поблажливості. Друзі повинні дбати про реноме одне одного, друзі не мають права давати підстави для звинувачень у потуранні протизаконним діям. Ви згодні зі мною, мій дорогий Потере?

Пика Янґ-Ола світилася цинічним блюзнірством, гострі вилиці блищали, ніби ретельно вилизаний дубовий паркет у приймальні каїруанського мера.

– Чого ж ви мовчите, любий Потере?

Руки Копонешро тремтіли, і голос його, коли він нарешті наважився заговорити, здригнувся:

– Т-т-так, злодієро… е-е-е…

Потер затнувся й розгублено закліпав повіками.

Йому перемикнуло пам’ять і він, хоч як не старався, ніяк не міг пригадати імені цього самовдоволеного віслюка, що розсівся на канапі у глибині кабінету, недбало закинувши ногу на ногу, підкреслено демонструючи усім своїм виглядом зухвалу зверхність та безперечну перевагу свого становища. Серце Копонешро калатало у грудях, ніби камінець у прив’язаній до котячого хвоста бляшаній банці [24], в занедбаних нетрях свідомості безпорадно скавуліли кволі, наче старий облізлий пес, думки, а голова налилася такою тупою важкістю, що навіть сповна усвідомити весь трагізм та нікчемність власної безпорадності Потер був безсилий.

У цій ситуації Янґ-Ол повівся як тонкий психолог і досвідчений інквізитор. Спершу він засміявся. Засміявся коротко і сухо. Затим вишкірив зуби, зображаючи презирлливу гримасу. І, нарешті, знову обернувся в люб’язного, щирого й задушевного співрозмовника.

– Заспокойтесь, мій друже! Вам нічого боятися. Я, повірте, не прагну вашої крові. Звісно, прикро, що ви забули записати до декларації двадцять тисяч кучмеро. Але то не така вже й велика біда, все можна поправити. Який мені резон тягнути вас до суду?! Що я з того матиму? Подяку від начальства? Подяками не наїсишся, ви й самі це добре знаєте.

– Умгу! Умгу! – спробував вичавити з себе посмішку Копонешро, але зробив це обережно, можна навіть сказати делікатно. Після останніх слів Янґ-Ола від серця йому дещо відлягло і поволі поверталася здатність більш-менш адекватно реагувати на виткувате плетиво фраз, що злітали з вуст податкового інспектора.

Разом з тим Потер розумів, що беззастережно довіряти Янґ-Олу після уього, що сталося, не можна, з такими покидьками треба добре пильнуватися, аби знов не ускочити в халепу.

– Знаєте, мій дорогенький, – поміж тим вів далі Янґ-Ол, стишивши голос і надаючи йому інтимних відтінків, – бувають дні, коли я майже нічого не їм… Ні-ні, борони вас боже, нічого такого! – замахав руками, встеживши Потерів погляд, що було метнувся до сейфу. – Не тому, що немає за що. Просто за цією клятою роботою інколи немає коли навіть угору подивитися, не те щоб думати про сніданок чи обід. А втім, чого критися! Чесно кажучи, коли й випадає вільна хвилина, і апетит, здавалося б, розіграється такий, що й слона з’їв би, то не дуже й розженешся. Самі знаєте, які нині ціни… А ви, мушу вам сказати, молодчина! Такий диванчик файний відхапали, що аж-аж! Усіх в Каїруані переплюнули, навіть самого мера. Та що там в Каїруані, всій окрузі показали, де раки зимують! Це ж подумати тільки, які гроші ви вгепали! Вісім тисяч! Я такої суми ніколи і в руках не тримав. А хотілося б, їй-бо, хотілося б! Якби хто дав мені такі гроші хоч би день-два поносити у гаманці, похизуватися перед знайомими, я для такої людини пішов би на що завгодно! До біса декларації, несплачені податки, все до біса. На все заплющив би очі. Все-таки вісім тисяч! Така сума будь-кому заплющить очі. Що б ви не сумнівалися!