Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

– Але як же це? – розпачливо простогнав Копонешро. – Ви ж нарахували більше, аніж я приховав!

– Все чин-чин, не сумнівайтесь, – «заспокоїв» його Янґ-Ол. – На що ж ви сподівалися? Жартувати з податками треба уміючи, бо інакше рано чи пізно ці жарти вилізуть боком. Ще й так вилізуть, що не зоглядишся, як опинишся у задниці африканського слона!

Копонешро відкинувся на спинку стільця, задер голову до стелі і знеможено склепив повіки.

Синя прожилка сонної артерії на його шиї неспокійно пульсувала, з кутиків рота продиралося глухе спазматичне хрипіння.

«Даремні потуги! – хмикнув Янґ-Ол. – Хочеш розжалобити? А дудки. Раніш треба було думати. Вкрав – поділись, щоб і тобі було добре, і мені не кепсько. А ти що? Тільки про свої інтереси дбав! Жлоб, одним словом. Натуральний жлоб’яра. Що ж, доведеться зайнятися твоїм перевихованням, ідіоте!»

– І ото не набридло вам ще стогнати? – гидливо поморщився. – Корчите, звиняйте на слові, дурника. Чи ви, може, розраховуєте, що все владнається само собою? Ну що ж, помрійте. Я бачу, що каші з вами не звариш, тож робіть собі як знаєте, а я вмиваю руки. Вже й так занадто багато часу на вас убив, пора й честь знати. Тільки майте на увазі, що тепер я й пальцем не поворухну. Викручуйтесь самі, як можете, а мене ваші проблеми більше не займають!

– Навіщо ж ви так? – подав благальний голос Копонешро. – Хіба ми не могли б домовитися, так сказать, полюбовно?

– Чого ж ні? Звичайно, можемо, – ствердно кивнув Янґ-Ол. – Було б тільки бажання. Але ваша поведінка, чесно кажучи, породжує сумнів, чи є воно у вас.

– Та є! Є! – поквапився запевнити Копонешро. – Як же інакше?!

– У такому разі, – лице Янґ-Ола осяялось вдоволеною посмішкою, – я не бачу жодних перепон. Скільки вам треба часу, щоб зібрати необхідну суму?

– Ну… – заметушився Копонешро.

Його все ще не полишала надія виторгувати бодай яку-небудь поблажку.

– А можна частинами?

Янґ-Ол заперечливо мотнув головою.

– Це виключено! Уявіть собі, що ви загнетеся, не розрахувавшись зі мною повністю. Хто мені відшкодовуватиме збитки?

– Але ж я не збираюся загинатися! – розпачливо вигукнув Копонешро.

– Хіба я казав, що ви збираєтесь? Але все може статися. Від смерті ніхто у цьому світі не застрахований і ніхто не може знати, коли і де вона його спостигне. Ви ж не можете ґарантувати, скажімо, що не розіб’єтеся на своєму «Форді» де-небудь по дорозі в Авкиніврак! Тим паче, що до мене доходили чутки, що ви надто ризиковано водите авто. Зрештою, то ваша справа. Хочете ризикувати – ризикуйте. Але я особисто ризикувати своїми доходами не бажаю.

Копонешро схвильовано засовався на стільці. Від Янґ-Олових пророцтв йому зробилося моторошно. В грудях похололо, серце обволік крижаний панцир.

Янґ-Ол же, ні на що не зважаючи, продовжував:

– Я повинен дбати про своє майбутнє. Хто його знає, як все обернеться! А раптом народ сказиться і усі поголовно почнуть справно платити податки? Хіба я зможу тоді прожити на свою мізерну платню? Дзуськи! І що? Прослужити стільки років, трудитися, як віл, і не забезпечити собі пристойну старість? Ні, я не можу цього допустити. Тож звиняйте, мій друже, але задовольнити ваше прохання просто не маю права.

Він зробив паузу, аби перевести подих.

– Сподіваюсь, резонність моїх слів не може викликати у вас заперечень. На моє глибоке переконання, у вас немає підстав на мене ображатися. А втім, чого тільки не зробиш заради приятеля! Чесно кажучи, я міг би погодитися на те, щоб дещо підкоригувати суму. Шість тисяч замість восьми вас влаштує, мій дорогий Потере?

«Дорогий Потер» мало не очманів від милостивого дарунка долі [27].

– О, так! Так! – залепетав, не тямлячись од щастя. – Звісно! Звісно, що влаштує!

– От і славненько! – натхненно вів далі Янґ-Ол. – Я радий, мій любий друже, що ми нарешті можемо дійти згоди. Повірте, це для мене дуже важливо. Дуже! Не приховуватиму, ви мені завжди були симпатичні, і коли б між нами пробігла чорна кішка, мені по-спражньому було б прикро. Надзвичайно прикро! Я собі, мабуть, ніколи цього не простив би. Таким людям, як ми з вами, треба триматися купи. Сьогодні я вам чимось допоможу, а завтра, дасть бог, і ви мені у чомусь підсобите. Це життя, любий Потере, і від цього нікуди не подітися, не втекти, не сховатися.

– Та ясне діло, – підхопив Копонешро, – життя штука складна і заплутана.

– Нічого заплутаного якраз і немає! – повчально заперечив Янґ-Ол. – Все надзвичайно просто: ти мені – я тобі. Ось і вся премудрість. От податкові документи справді можуть бути дуже навіть заплутаними. Це я вам ручаюсь! Хто-хто, а я цю науку засвоїв досконало. Так при бажанні можу заплутати, що ніяка ревізія нізащо не докопається.