Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

Спалахнуло світло. Але на душі від того не прояснилося…

Годинник над дверима показував за чверть дев’яту.

Юджін журливо захитав підборідком, окинув тлумним поглядом порожній зал. За чверть дев’ята! Якби не той триклятущий чужак, зараз би гульба у пивниці була в самісінькому розпалі: попід стелею снували б руді пасма цигаркового диму; Коцибуль Ялубиц розважав би компанію байками зі свого холостяцького життя [34]; брати Тітофф вишукували б, перед ким розщедритися компліментами з єдиною і більш аніж прозорою метою – напитися і наїстися надурняк [35]; Алекс Вольськи чмихав би безперестанку носом і з усіх сил пнувся би зав’язати з ким-небудь суперечку – про що саме, йому було байдуже, аби лиш зчепитися; Михай Лосич сидів би набундючений, мов сич, спогорда зиркаючи на галасливе ґурбище за сусідніми столиками, вичікуючи, коли хтось надумається до нього звернутися, бо із власної ініціативи долучатися до нікчемних балачок вважав не гідним свого статусу [36]; Ґієн Капшо, Рим Арук і Матія Маріос уболівали б за долі світу, тавруючи постіндустріальне суспільство та пророкуючи Новий Апокаліпсис, заодно переймаючись тим, аби до його настання їхні заґартовані організми засвоїли якомога більше винайдених людством божественних напоїв – віскі, бренді, коньяків, бальзамів, джинів, текіли etc ; Вальдемар Вайсброу та Мойсей Коен, прихопивши по пляшці пива, починали б торувати шлях до виходу, що завше було для них справою непростою, бо полишити пивницю, не зачепившись на коня чи не біля кожного столика, їм рідко коли вдавалося [37]; опинившись врешті-решт на вулиці, вони неодмінно всілися б на сходи і, обнявшись, заревли б у два голоси «Повзуть злодієро із салуну рачки» або «Дай мені, шинкарко!»… [38]

Юджін на якийсь час знову відчув, що весь світ для нього спорожнів, зробився чужим і безцільним, відчув, що йому в ньому до такої міри самотньо, ніби він уже поза ним, начебто втратив будь-який зв’язок з усім, що оточувало донині. Знову згадав і знову щиро пожалкував за минулим днем, і позаминулим, за тими зазвичайними вечорами, коли затримувався у пивниці далеко за північ і коли навіть уві сні (хоч вкладався спати, утомлений до краю, не раніше третьої й одразу засинав) його не полишали думки про дрібні буденні клопоти.

Як тепер бути, як усе обернеться, з ким поділитися сумнівами, у кого спитати поради? Якби була жива Месаліна, певно, йому було б набагато легше… Хоча хто його знає! Він стільки натерпівся з нею, стільки разів вона утоптувала його душу і почуття в багнюку, стільки разів наштовхувався на її крижаний, неприховано ворожистий погляд, стільки разів його щирість розбивалася об стіну нерозуміння й байдужості, що важко сказати, чи змогла б вона у такі хвилини, як зараз, підтримати його, допомогти, зарадити чутливим, заспокійливим словом.

На думку йому раптом прийшло те, про що ніколи раніше не замислювався: адже Месаліна була єдиною в його житті жінкою! Інших жінок, навіть легковажних хвойдочок, він не мав ані за її життя, ані після її смерті. Спробував пригадати, чи хоча б коли-небудь, бодай мимоволі, навідувалися до нього думки про зраду. І не зміг…

Він був далекий від того, аби приписувати собі бозна-яку ґречність, тим паче був далекий од думки про власну винятковість і безгрішність, але мозок його спалахнув: «А Месаліна? Чи хоча б коли-небудь, хоч би ненадовго, навідувалось до неї почуття провини? Чи картала себе за зради? Чи визнавала хоча б у глибині душі, що це ґанебно?»

– Ет! – відмахнувся од стражденних запитань, як від незносної мухи. – Чого тепер цим мучитися?

І раптом сполошено здригнувся, не упізнаючи власного голосу, що пролунав у порожньому залі непринадно і глухо, ніби із діжі.

– Певно, саме так починають виживати із ума, – кисло усміхнувся. – А що ж! Як нема людині чим зайнятися, так всякі дурниці і лізуть до гол…

Обмовк на півслові. Здалося: важко гупаючи, хтось піднімається сходами.

Юджін укляк, напружено вслухаючись у звуки за дверима.

Ні, радісно забилося серце, таки не причулося!

В душі Старого Ірландця здійнявся сущий шквал обнадійливих почуттів. А може, запульсувало у скронях, насправжки сталося диво? Може, ніякого прибульця не було, і ватага одурених чоловіків, добряче нам’явши боки рудій свині О’Негрі, повертається оце зараз до милої їхнім серцям затишної пивниці старого друзяки Кіллі?

Що ж, Юджін не триматиме на вас зла! Не товпіться в порозі, проходьте. Це добре, що ви провчили того облудника. Бач, що надумав негідник – водити за носа пристойне панство! Це ж треба таке! Певно, бовдуряка сподівався, що такі штуки йому легко минуться? Коли б не так!..