Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

Двері прочинилися і перед зором Старого Ірландця постала огрядна постать поліцейського комісара Пада Люки.

За інших обставин його з'ява пробудила би в Юджінові хіба що осоругу та мулький неспокій: так вже повелося, що навідини цього одіозного типчика неодмінно завершувалися якою-небудь капостю.

Загалом, такі ж емоції приберігала для Пада Люки переважна більшість мешканців Каїруана, за винятком малолітніх дітей, з яких йому нічого було здерти (вірніше, він ще просто не додумався до того, що і з них можна мати бодай якийсь нікчемненький зиск), а також мера, окружного прокурора, судді та ще кількох осіб, що посідали вищі од нього щаблі в тубільній владній ієрархії і, відповідно, всіляко заохочували Пада Люку до належних їх становищу виявів лояльності. Не можна сказати, що такий стан речей його не влаштовував, та однак коли приходив час засвідчувати комусь із них повагу, Люку ввижалося, що заодно із презентом чи конвертиком, напханим новенькими купюрами, він передає у чужі загребущі руки скривавлений окрайчик власного серця. І хоч рани на понівеченому серці затягувалися доволі швидко, не лишаючи й рубця [39], ним оволодівала хижа жадоба на комусь відігратися. І хай би як тоді не намагалися, знаючи його лютий норов, догодити йому, хоч би як гостинно не приймали, Пад Люка все одно віддячував чорною неприязністю й не проминав найменшої нагоди розжитися бодай на якийсь дріб’язок. Не гребував нічим, і докори сумління йому були невідомі.

Багато хто схильний був вбачати причини такої його поведінки у тому, що нинішню посаду Пад Люка здобув порівняно недавно, а до того вічно потерпав від нестатків, отож коли з'явилася можливість покращити свій добробут, накинувся на ці можливості, як зголоднілий вовк на здобич.

Так воно, ймовірно, і було.

Принаймні, чимось іншим його ненажерливість та патологічну заздрість, що розповсюджувалися на все і всіх, пояснити важко.

Вседозволеність та безкарність розбещували Пада Люку з дивовижною легкістю, не зустрічаючи в його зіпсутому нутрі жодного спротиву. І, як це часто буває, він не лише утратив почуття міри, але й позбувся елементарної обачності. Складалося враження, ніби Пад Люка абсолютно не задумується над наслідками або ж, навпаки, як ніхто інший передчуває, що довго так тривати не може, і поспішає сповна скористатися моментом.

Тепер, мабуть, вам зрозуміло, чому іншим разом при появі комісара настрій у Старого Ірландця неодмінно зіпсувався б. Але ниньки Юджін із чистим сумлінням радо привітав би кого завгодно, навіть нечистого [40].

Хоч Пад Люка і звик до запопадливості перед його персоною, та все ж йому вистачало в голові оливи не брати на віру щирість подібних виявів. Тож не дивно, що неймовірна люб’язність, яка світилася на Юджіновому обличчі, видалася йому підозрілою, тим паче, що Старий Ірландець ніколи раніше явною улесливістю не грішив і обмежувався у стосунках з комісаром лише сухою, сказати б чисто формальною, ввічливістю.

Пад Люка нервово мотнув головою. Його великі банькаті очі неспокійно забігали, гарячкувато вишукуючи пояснення незвичній поведенції Старого Ірландця, однак ні за що підозріле зачепитися комісаровому погляду не вдавалося. На те ж, що у пивниці немає жодного відвідувача, збентежений Пад Люка, хоч як це фантастично не виглядає, чомусь не звернув абсолютно ніякої уваги.«Щось тут не те, – подумав він. – Схоже, цей клятий виродок, ця ірландська почвара замислив якусь каверзу!» [41]

Проковтнувши слину, Пад Люка пройшовся залою і мовчки усівся за столиком навпроти Юджіна.

– Віскі? – улесливо звів брови господар.

Пад Люка кивнув.

І поки Юджін, квапливо метнувшись за шинквас, видобував з холодильника пляшку та протирав серветкою склянку, ще раз обвів доскіпливим поглядом пивницю.

Лише тепер, та й то не одразу, до нього дійшло, що пояснення своєму «Щось тут не те…» треба шукати в незвичному для цього місця, та ще й такої пори, безлюдді.

– Що за хурня? – упівголоса пробелькотів Пад Люка, нервово пригладжуючи спітнілою долонею коротенького чубчика. – Юджіне, де усі ці виродки поділися?

– То ви нічого й не знаєте? – опечалено поморщив лоба Старий Ірландець.

– А що? – нащуривши вуха, подався вперед Пад Люка.

– Поперлися до О’Негрі, – проказав Юджін понурим голосом та, одвернувши голову, міцно стис зуби і застиг, дивлячись кудись у порожнечу.

Пад Люка засовався на стільці і ще більше подався вперед.

– Якої хури?