Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

– Подивитись на прибульця, – тихо, ледь зворухнувши губами, озвався Старий Ірландець.

– Якого ще прибульця? – сторопів Пад Люка.

– То ви й справдінічого не знаєте? – здивовано заблимав на комісара Старий Ірландець.

– Та що я повинен знати? – не стримався Пад Люка.

Юджінова схарапудженість розізлила його не на жарт.

– Ти мене дістав! Можеш по-людськи пояснити?

– А що пояснювати? – розвів руками Старий Ірландець. – До ґанделика тієї рудої свині заявився якийсь приблуда, от вони і…

– Який ще приблуда? – аж підскочив Пад Люка.

– Звідки мені знати, я ж його не бачив.

– То й що? Бачив не бачив, який з того хур? – заверещав Пад Дюка. – Хто такий? Звідки взявся?

– Казали, приїхав на автомобілі.

– На машині?

– Так казали.

– Що за машина?

– Тобто?

– Легкова чи вантажівка?

– Кажу ж, що не бачив.

– Це якась хурня, Юджіне! – невдоволено вигукнув Пад Люка. – Ні хура не бачив, ні хура не чув!

Ліва брова комісара кілька разів роздратовано сіпнулася, лице перекосилося зловіщою гримасою.

– Але… – спробував чи то виправдатись, чи то заперечити Старий Ірландець.

Та вислуховувати його Пад Люка не збирався.

Заклавши руки за спину та широко розставивши ноги, Пад Люка хижакувато розправив плечі і грубо скомандував:

– Віскі! Прутко!

Одним махом виплюснувши у широкий, як халява його надраєних до дзеркального лиску чобіт, рот стограмову порцію аqua vita, комісар смачно хекнув, задоволено обтер губи долонею і несподівано доволі приязно поцікавився:

– Признайся, Юджіне, це правда, що ти ніколи не розводиш віскі водою?

– Як можна! – ображено підгорнув губи Старий Ірландець. – Ніколи!

– Ти, Юджіне, бовдур! – покрутив мозгівнею Пад Люка і зареготав, мов жеребець. – Це ж нерозумно. Ясна річ, солідним клієнтам ти повинен услужувати без усяких фіглів-міглів, але на якого хура втрачати приварок на інших?

– Для мене усі клієнти однакові, – гордо заперечив Юджін.

– Справді? – осклабив зуби Пад Люка. – То ти хочеш сказати, що немає ніякої різниці між мною і якимось виродком, від якого тхне потом і ще хур знає чим?

– Боронь боже, – зблід Старий Ірландець. – Нічого подібного? Я мав на увазі..

– На який хур мені знати, що ти мав на увазі! – здибився Пад Люка. – З вогнем граєшся! Розвів тут, бляр, димосратію. Знаєш, чим це пахне? Ні? А я знаю. Натуральний екскремізм! Неповага до влади! Я цього не потерплю, так і знай!

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Шанобливе звертання до поважної особи чоловічої статі.

Заміжня жінка.

Дівчина або неодружена жінка будь-якого віку (у називному відмінку – мимзя).

Тут мається на увазі, зрозуміло, ніхто інший як Шекспір.

Треба сказати, що уживання множинної форми «хроніки» поруч із заверстаними у «шапку» профілями Сильви і Дане (a la Маркс і Енгельс), зіграло із «батьками-засновниками» злий жарт: і до них самих, і до газети одразу ж (ще й не висохла друкарська фарба на сигнальних примірниках першого номера!), міцно і назавжди приклеїлося назвисько «Каїруанські алкаші».

Насправді ж пригодка була так собі, нічого особливого. Дівиці виявилися звичайнісінькими шльондрами, що невідомо з якої притики затесалися на вечірку «Дубового листя». Цілком ймовірно, що вони не дуже й розуміли, куди втрапили і що там відбувалося. Поки Болє Славич метушливо скеровував літературний процес у «правильне русло», одна з них солодко дрімала в куточку, а інша через кожні десять – п’ятнадцять хвилин вислизала на перекур до… чоловічої вбиральні. Там її і зацапали Сильва із Дане. Обміну кількома фразами цілком вистачило для з’ясування намірів сторін і зближення позицій. (Історичний тріалог у клозеті проходив приблизно у такому дусі: Сумуєте? – А шо? – Просто цікавимось. – А нашо? – Хіба обов’язково задля чогось? – А то нє? – А якщо у нас є пропозиція? – Яка? – А не образитесь? – З какої статі?..) Подальший перебіг подій навряд чи заслуговує на детальний виклад. Неважко здогадатися, що сюжет розгортався за випробуваними шаблонами примітивного бульварного романчика: ВУЛИЦЯ (запах тополиного листя і пасма туману на гілках дерев) – ДЕШЕВИЙ ГОТЕЛЬЧИК (старий будинок із облупленою місцями штукатуркою і давно не фарбованими дверима) – ХМІЛЬНА ВЕЧЕРЯ (закуска лишилася майже нечепаною, а за випивкою довелося двічі ганяти до буфету) – ЧИТАННЯ ВІРШІВ (дівиці намагалися удавати із себе цінительок поезії, а кавалери намагалися робити вигляд, що це їм вдається) – БАНАЛЬНЕ ПАРУВАННЯ… Жриці кохання, як на те, абсолютно нічим себе не проявили. Вони навіть не погодилися займатися «цим» в одній кімнаті. Відтак можемо висловити небезпідставне припущення, що більшість із оповідуваного одне одному Сильвою і Дане було, м’яко кажучи, лише виплодом неабиякої творчої фантазії.