Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

«Можеш на нас розраховувати!» – запевнили наостанок, і навіть якби то був лише благородний жест, Юджін однак прийняв би його із вдячністю. Але то був не просто жест, Старий Ірландець це знав напевне. Тож, провівши приятелів до дверей, мало не пустив сльозу: «Які милі хлопці! Дарма, що писаки!» – й поклав собі з наступного місяця передплатити «їхню нікчемну газетку» [32].

Нарешті він опустив руку, поставив келих на стіл і перевів погляд за вікно. Вечірній туманець, протятий рожевими променями сонця, що поволі закочувалося за лисий череп гори, стелився північним схилом її підніжжя, поволі сповзаючи вниз, у долину Ка-М’янки. На хвильку замилувавшись тією майже ідилічною картинкою, Юджін особливо гостро відчув сум за сповненим турботами буттям, коли час летів непомітно й ніколи було приязнитися із печаллю. Йому здалося, що час той бозна-як давно відійшов, і Юджін нізащо не хотів повірити в очевидність, що відтоді, як лиха вість про чужака перетворила цей гамірливий оазис на німотну запустінь, спливло всього-навсього якихось кілька годин. Кожна хвилина видавалась йому тепер нескінченним і сірим, змарнованим марудним неробством днем, і він відчував просто таки нестерпну втому, що намертво прицвяшила його до мулького стільця, відібрала сили бодай зворухнутися, вихолощила думки і важким кіптявим рядном огорнула душу.

Мабуть, так вже влаштована людина, що у такі миттєвості зарадити їй можуть тільки пекельне відчуття самотності, біль за утраченим, туга за справжнім і світлим, що було у житті і що було віддано на поталу дрібному, ницому і нічого не вартому.

Мабуть, такі миттєвості прозріння рано чи пізно (далебі, таки пізно!) навідуються до кожного. Навідуються по-різному, за різних обставин, але навідуються. Приходять раптово чи поволі, але завжди – непідкупні, невблаганні і суворі, як Терміна Тор [33].

Однак занурення у минуле витягло з глибин Юджінової пам’яті не так вже й багато. Кілька незначних епізодів, які й споминами назвати важко. І як він не силувався пригадати щось яскраве і важливе, ті його потуги були безуспішними. Якоїсь миті Юджін відчув пронизливий холодок у всьому тілі, і услід за тим розпалений мозок зродив жахливе відкриття: усе його життя – суцільна смуга невдач. Він невдало появився на світ – саме тоді, коли батько, проциндривши сімейні статки, звіявся світ за очі, залишивши немічну дружину і тримісячного сина без будь-яких засобів існування. Він невдало пішов до школи – першого ж дня на нього звалився з підгнилого дерев’яного помосту посеред вестибюлю важезний бронзовий бюст президента, з ушкодженим хребтом Юджін п’ять літ пролежав у нерухомості без будь-якої надії на одужання, і хоч все-таки якимось дивом вичуняв, до школи вже більше ніколи не ходив. Він невдало одружився – покійниця Месаліна його не любила, ще й виявилася рідкісним стервом, невгамовно охочою до чужих чоловіків, отож життя із нею перетворилося на безкінечну муку, та Юджін, одначе, героїчно терпів її вибрики, тішачи себе надією, що все минеться, що Месаліна одумається і, врешті-решт, зважить на його почуття (бо хоч там що, а він таки її любив: спершу нестямно, згодом просто любив, ще пізніше намагався переконати себе у тому, що таку жінку, як Месаліна, любити неможливо, але докінечно схолодніти до неї так і не зміг – варто було їй лишень приязно усміхнутися чи мовити лагідне слово, вогонь кохання умить спалахував в Юджіновому серці з новою силою); коли ж Месаліна таки одумалася, було вже пізно – певно, у покару за безпутність її з усіх боків обсіли болячки, вона то розпасалася до непристойності, то марніла і перетворювалася в жалюгідну, худу і змарнілу подобизну жінки, весь прибуток з пивниці йшов на її лікування, по яких тільки лікарях та санаторіях Юджін її не вивозив, але таки домігся свого: Месаліна знову розквітла, набралася здоров’я. Але на ту пору їй уже добігало до сорока, про дитину не могло бути й мови, та й навряд чи вона змогла б завагітніти… А потім… Хто б міг подумати, що вистраждана і виплекана неймовірними зусиллями і жертовним Юджіновим терпінням тиха сімейна ідилія урветься так нагло і безглуздо! Легке нездужання, на яке ні він, ні Месаліна не вважали за потрібне звертати увагу, обернулося запаленням легенів, що за кілька днів поклало Месаліну в домовину…

Гірке зітхання (чи радше стогін) сколихнуло німотний присмерк пивниці.

Старий Ірландець підвівся. Дрібочучи, прочовгав у закут за стійкою. Намацав рукою ширму, що прикривала вхід до підсобної комірчинки, наосліп дотягнувся пальцями до прикритого ширмою вимикача.