Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

Втім, жоден з приятелів нічого не встиг відказати, бо їхню секундну загаяність Старий Ірландець розцінив як мовчазливу згоду, і це додало йому сил накинутися з потроєною завзятістю на ненависного конкурента.

– Отож-бо що нема! Такі покидьки народжуються раз у століття! Авжеж, свиня є свиня! Хіба її відучиш рити? Дзуськи! Її тільки шпичка зупинить!

– Але ж, Юджіне! – спробував вгамувати його Дане. – Хіба О’Негрі винен? Це ж чиста випадковість, що той чужак утрапив до його забігайлівки!

– Випадковість? – аж захлинувся з люті Старий Ірландець. – Та я певен, що сам О’Негрі це все підлаштував!

Дане тріпнув головою, відкидаючи з-над очей чорного, аж смолянистого, чуба, і у погляді його шмигнула метка допитливість:

– Ти так думаєш?

– Я не думаю! – загамселив себе кулаком у груди Юджін. – Я переконаний! Я не маю у цьому жодних сумнівів! Ця свиня здатна ще й не на такі підлості, аби тільки звести мене зі світу!

– Легко когось ганьбити, якщо не бачиш перед очима дрючка, – глумливо прорік Сильва, беручи зі стійки пляшку віскі. – Звісно, ти маєш право так думати, – розважливо й спокійно провадив далі, відгвинчуючи закрутку, – але я більше схиляюся до того, – пошукав очима посудину, – що ти дещо перебільшуєш! – хлюпнув віскі на денце склянки. – Більше того, я певен, що усі твої звинувачення ніщо інше, як гіпертрофований витвір неадекватної реакції уяви, ураженої синдромом перманентної банкрутофобії.

– Гіп… ур… ур… що? – затнувся Юджін, відчуваючи, як непосильні для його розуміння слова застрягають у мозкові, ніби уламки черепиці в дощовій ринві.

– Та так, нічого, – відмахнувся Сильва, ховаючи посмішку й підносячи склянку до губ. – Твоє здоров’я, Юджіне! Побережи нерви, бо весь цей гармидер ні до чого. Це те ж саме, що собаці вити на місяця. Який від того валування місяцеві збиток? Отож! Так само й О’Негрі від твоїх прокльонів. Аніж без толку витрачати сили, ліпше поворуши звивинами, яким чином прихилити фортуну на свій бік. Якщо бажаєш, дам тобі пораду: якщо ти так вже впевнений у підступності О’Негрі, віддяч йому тим же. Я навіть можу взятися тобі у цьому допомогти.

– Допомогти? – виглипнувся Юджін. – Але чим? Як?

Сильвині слова надто сповільнено і мляво добиралися до схарапудженої бурхливими емоціями свідомості Старого Ірландця. Якоїсь миті здалося навіть, що їм взагалі судилося щезнути безслідно, наче мильним бульбашкам, і Марсел вже було зібрався махнути рукою на цю безнадійну справу, – аж тут на Юджіна таки зійшло просвітлення.

Минуло бозна-скільки часу (не вічність, зрозуміло, та все ж і кілька тижнів щось значать!), а Леон Коузак ніяк не міг дати собі раду й розібратися з тим розгардіяшем, що осоружно млоїв його душу. Постійна ворожнеча із самим собою підточувала Леонові сили, він марнів буквально на очах, від безсонних ночей та надмір спожитих спиртного і кави у голові шуміло, і вже зранку він занурювався у понурий транс, під час якого нічого і нікого не помічав – притулиться в куточку, втелещить погляд куди-небудь і сидить, не ворухнеться, немов воскова фігура з музею madame Tusseau, тільки губи іноді ледь помітно здригнуться примарою усміху або сіпнеться, мовби од нервового тіпу, брова… Колеги (а то були суціль одні жінки) перешіптувалися: може, Леон навчився спати з розплющеними очима? А що подібна сцена повторювалась тепер щодень, то почали йому заздрити: це ж треба таке! Гульвісить собі ночі напротик, а на роботі відсипається, та ще й так хитро, що начальство ніякої рахуби скласти не може: ну, сидить собі чоловік, замислився, то в нього ж робота така – думати, а не мішки тягати!.. Оживав Леон (дами все-таки вважали, що просинався) перед обідом; на якийсь час до нього навіть поверталася здатність відпускати коники – він знову ставав тим Леоном, до якого всі звикли і яким його любили.

– Леоне, ти якийсь сьогодні не такий, – улесливо підкочувалась котрась. – Леоне, а Леоне, що з тобою? Перетрудився, бідненький?

– З вами хіба не перетрудишся! – плескав Леон її по сідничках.

Відстрибувала, але на таку відстань, аби він без проблем міг знову дотягнутися долонею до її задка: за тих кілька літ, відколи Леон тут працює, ті його поплескування стали чимось на зразок ритуалу, й ніхто на них не ображався; ба, більше того! – дами так до них звикли, що вважали те дійство мало не головним Леоновим обов’язком і навіть починали приндитись, якщо він протягом дня хоча б по одному разочку кожну з них не підшльопне. І Леон, треба визнати, не відлинював. Навіть товстозаду, аби не сказати непристойніше, Ґілларі, котра вже збиралася на пенсію, не обходив, бо й загалом не вмів і не любив ображати жінок. Через ту його сердешність, власне, й трапилась та катавасія, що так нагло вибила Леона з колії й мало не довела до чортзна-чого!..