Василь Врублевський - Мертвому півню фагот не потрібен

Власне, переступаючи поріг Юджінової пивниці, Дане із Сильвою саме жваво обговорювали вчорашню вилазку до Авкинівраку, від якої в обох лишилися щонайприємніші емоції; і хоча упродовж дня приятелі вже з десяток, якщо не більше, разів переповідали один одному подробиці романтичної оказійки з двома приблудними таурхабськими дівицями, та однак хвилі солодких споминів накочувалися знову й знову і вони нізащо не могли відмовити собі в задоволенні заново полоскотати збуджену уяву ще достоту свіжими і незбляклими враженнями з поминулої ночі [6]. Здавалося, ніщо не здатне було похитнути піднесеного настрою друзяк, але незвична тиша й безлюддя у пивниці умить вивітрили з голів ловеласів думки про вчорашні подвиги і змусили прикипіти очима до згорбленої постаті Старого Ірландця.

– Що сталося?

Юджін підняв до них скаламучений погляд і його обличчям, від гостро випнутих вилиць до тонких землистих смужок губ, проповзла тінь жалюгідної гримаси. Виглядав таким пригніченим і прибитим, що вистачило його тільки на невдалу спробу кволо відмахнутися рукою та майже нечутно прошамати:

– А-а…

Приятелі перезирнулися і в німих запитаннях їхніх поглядів, супроводжуваних розгубленим знизуванням плечима, відбились цілком щирі збентеженість та занепокоєння.

– Ради бога, Юджіне! – не витримав Дане. – Поясни, зрештою, що все це значить?

Одначе Старий Ірландець ніяк не відреагував на слова Дане, немовби й зовсім їх не почув. Зрештою, так воно, мабуть, і було направду.

– Чи він, бува, не вхлебтаний? – смикнув Дане приятеля за рукав сорочки.

– Та ні, бути цього не може, – озвався Сильва. – Ти ж добре знаєш, що Юджін зайвого собі нізащо не дозволить.

– Всяке буває.

– Але не з Юджіном! – уперто заперечив Сильва. – У нього залізна витримка.

– Дивлячись на нього зараз, можна у цьому й засумніватися.

– Ні, це щось інше.

– Що ж?

– Звідки мені знати! – знизав плечима Сильва.

– То не ручайся! – роздратовано хмикнув Дане. – Теж мені адвокат вискіпався!

Сильва зміряв його здивованим поглядом, усміхнувся поблажливо: мовляв, що з тобою, дружище? – і врапт немовби стрепенувся від ледь вловимого і ще недокінечно зрозумілого поруху, що його зазвичай називають інтуїцією, й наступної миті повітря розітнув владний і гнівний окрик:

– Що за чортівня, Юджіне? Якого біса? Чого ти розсівся, як бовдур? Два віскі, Юджіне! Два віскі!

Цей немислимий вибух невдоволення – несподіваний тим більше, що нічого подібного за Сильвою не водилося з незапам’ятних часів, а про його дивовижну здатність за будь-якої ситуації зберігати самовладання ходили легенди – справив на Старого Ірландця просто таки чудодійне враження: Юджін скочив зі стільця, ніби викинутий катапультою, крутнувся дзигою, метнувся до стійки, вхопив на бігу рушника, шмигнув кулею до столика у закуті і, змахнувши з його глянцевої поверхні невидимий пил (невидимий і, швидше всього, неіснуючий, бо більш ідеальної чистоти, аніж у Юджіновій пивниці, годі було й бажати), виструнчився й засвітив на вустах променисту посмішку:

– Прошу!

– Зовсім інший коленкор! – задоволено сплеснув долонями Сильва, небезпідставно тішачись зі своєї витівки, хоч для нього самого вона, чесно кажучи, була не менш несподіваною, аніж для Юджіна, і коли б Сильві довелося комусь пояснювати, як вона прийшла йому в голову, зробити він це навряд чи спромігся б. Але, зрештою, то не так вже й важливо.

– З тебе вийшов би першокласний психолог, – не без захоплення констатував Дане і, підбадьорливо поплескавши Сильву по плечу, поцікавився в Старого Ірландця: – Скажи-но, Юджіне, де це всі поділися? Помер хтось чи що?

Старий Ірландець одразу ж скис, і хоч до глибокого трансу цього разу справа вже не дійшла, все ж відповідь його прозвучала сумливо і підупало:

– Гірше! Набагато гірше!..

– Та що ж, врешті-решт, трапилося?

– Чужак об’явився, ось що! – люто блимнув Юджін.

– Отакої! Що ж у цьому поганого?!

Юджін відвернувся, похнюпив голову і украдьки змахнув тильним боком долоні непрохану сльозу.

– А куди, ви думаєте, його занесло?! – голос його здригнувся. – До ганделика того сучого сина!

– О’Негрі?

– А що, в Каїруані є інший сучий син?

Звісно, вони знали іншого сучого сина, ймення якому було Аґне Кобуз, але зараз їм було не до нього, тож і ми не станемо випереджати події й наразі обмежимося тільки побіжною згадкою про його існування й відкладемо ближче знайомство на потім, для більш слушної придебенції.