Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Он як. І хто ж це?

– Не маю найменшого уявлення, – сказала Естер, – і думаю, вони поводяться з надзвичайною обережністю.

– Ви вважаєте, вона кохає цього другого чоловіка?

Естер стенула плечима.

– Я думаю, то добрий мерзотник, – сказала вона, – але належить до чоловіків того зразка, які вміють причарувати жінку.

– А ви ніколи не чули чогось про нього – щó він робив або якісь подібні відомості?

Естер похитала головою.

– Ні. Люди висловлювали всілякі здогади, але нічого конкретного я не чула. Можливо, він був одружений. Можливо, саме тому її родичі його незлюбили, або він належав до справжніх покидьків. Можливо, він пив. Чи мав непорозуміння із законом – я не знаю. Але вона досі його кохає. У цьому я не сумніваюся.

– Ви щось бачили, щось чули? – наважилася запитати міс Марпл.

– Я знаю, що кажу.

Її голос прозвучав різко й вороже.

– Ці вбивства… – почала міс Марпл.

– Не можете забути про свої вбивства? – сказала Естер. – Ви вже приплутали до них і містера Рейфаєла. Не можете просто залишити їх такими, як вони є? Ви нічого більше не довідаєтеся, я в цьому переконана.

Міс Марпл подивилася на неї.

– А ви думаєте, ніби щось знаєте, чи не так? – запитала вона.

– Думаю, що так. Майже впевнена.

– У такому разі чи не повинні ви розповісти те, що знаєте, і вжити якихось заходів?

– А навіщо? Що я можу зробити? Я не можу довести нічого. Та й що може статися? Злочинців тепер відпускають дуже швидко. Вони називають це обмеженою відповідальністю чи якось так. Посидиш у в’язниці кілька років, і ти знову на волі, чистий і невинний.

– А що, як через ваше небажання розповісти те, що ви знаєте, когось знову вб’ють – і буде ще одна жертва?

Естер упевнено похитала головою.

– Цього не буде, – сказала вона.

– Ви не можете бути певні.

– Я переконана. Та й не знаю, хто… – Вона спохмурніла й провадила, досить непослідовно: – Можливо, і тут ідеться про ту ж таки обмежену відповідальність. Можливо, ти просто неспроможний діяти інакше – якщо в тебе й справді психічне захворювання. О, я не знаю. А поки що було б найліпше, якби вона втекла з тим суб’єктом, хоч би хто він був, і ми змогли про все це забути.

Вона подивилася на свого годинника, скрикнула й підхопилася на ноги.

– Я мушу піти перевдягтися.

Міс Марпл сиділа й дивилася їй навздогін. Займенники, подумала вона, нерідко збивають людей із пантелику, а такі жінки, як Естер, особливо схильні розкидатися ними. Чи з якоїсь причини Естер Волтерс переконана, що жінка винна в смертях майора Полґрейва та Вікторії? Схоже на те. Міс Марпл замислилася.

– О, міс Марпл, ви сидите тут сама-одна – і навіть без плетіння?

Це був доктор Ґрем, якого вона шукала так довго й так марно. Й ось він сам, зі своєї власної згоди підсів до неї, щоб побазікати трохи. Він не сидітиме довго, подумала міс Марпл, бо йому теж треба перевдягтися до вечері, а вечеряв він зазвичай рано. Вона сказала йому, що сиділа сьогодні біля ліжка Молі Кендел.

– Важко повірити, що вона одужала так швидко, – сказала вона.

– Нічого дивного, – відповів їй доктор Ґрем. – Вона прийняла не таку вже велику дозу.

– А я подумала, вона проковтнула півпляшечки пігулок.

Доктор Ґрем поблажливо усміхнувся.

– Ні, – сказав він, – я не думаю, що вона прийняла стільки. Тобто вона, можливо, хотіла прийняти їх, а тоді, певно, в останню мить половину відкинула. Люди, якщо вони навіть хочуть накласти на себе руки, часто насправді помирати не хочуть. Вони примудряються не ковтнути смертельну дозу. Це не завжди умисний обман, просто підсвідома реакція інстинкту самозбереження.

– А може, вона умисне хотіла показати… – почала міс Марпл і не закінчила фразу.

– Це можливо, – сказав доктор Ґрем.

– Якщо вона й Тім посварилися, наприклад?

– Вони з Тімом не сваряться, ви ж знаєте. Схоже, вони дуже люблять одне одного. Але щось подібне завжди може статися один раз. Ні, я не думаю, що з нею сталося щось дуже погане цього разу. Вона встане з ліжка й ходитиме, як і завжди. А проте буде безпечніше дати їй полежати день або два…

Він підвівся, весело кивнув їй головою й пішов до готелю. Міс Марпл посиділа там, де вона була, трохи довше.

Чимало думок пролітали їй у голові… Книжка під матрацом Молі… Її вдаваний сон…

Те, що їй розповіли Джоун Прескот, а згодом Естер Волтерс…

А потім вона повернулася назад, туди, звідки все почалося, – до майора Полґрейва.

Якась думка борсалася в її голові. Щось про майора Полґрейва…