Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Вона їй дуже подобалася. Я чула, як вона казала, що хоче купити таку саму. Певно, вона її й купила.

– То ось чому ми були обмануті…

Евелін не закінчила фразу, зловивши на собі пильний погляд міс Марпл.

– Хтось повинен повідомити її чоловіка.

На мить запала мовчанка, потім Евелін сказала:

– Гаразд, я його повідомлю.

Вона обернулася й пішла геть між пальмами.

Міс Марпл якусь мить стояла нерухомо, а тоді злегка обернула голову й покликала:

– Полковнику Гілінґдон!

Едвард Гілінґдон вийшов із-за дерев, що були в неї за спиною, і став поруч із нею.

– Ви знали, що я тут?

– Ви відкинули тінь, – сказала міс Марпл.

Вони стояли якусь хвилину мовчки.

Він сказав, так, ніби звертався до самого себе:

– Отже, у кінцевому підсумку її прізвисько не виправдало себе.

– Я думаю, ви раді, що вона померла?

– А це вас шокує? Гаразд, не стану заперечувати. Я радий, що вона померла.

– Смерть часто буває найкращим розв’язанням проблем.

Едвард Гілінґдон повільно обернув голову. Міс Марпл зустріла його погляд спокійно й твердо.

– Якщо ви думаєте…

У його тоні прозвучала несподівана погроза, і він ступив крок до неї.

Міс Марпл спокійно сказала:

– Ваша дружина через мить буде тут із містером Дайсоном. Або з’явиться містер Кендел із доктором Ґремом.

Едвард Гілінґдон розслабився. Він відвернув голову і став дивитися на мертву жінку.

Міс Марпл тихенько відійшла вбік. Незабаром її кроки прискорилися.

Дійшовши до свого бунгало, вона зупинилася. Саме тут вона сиділа в той день, коли розмовляла з майором Полґрейвом. Саме тут він нишпорив у своєму гамані, шукаючи фотографію вбивці…

Вона пригадала, як він підняв погляд і як раптом побагровіло його обличчя. «Таке потворне, – як сказала сеньйора де Каспеаро. – У нього було лихе око».

Лихе око… Око… Око …

Попри всі тривоги та біганину вночі містер Рейфаєл нічого не чув.

Він міцно спав у ліжку, тонко посвистуючи носом, коли раптом відчув, як чиїсь руки схопили його за плечі й ґвалтовно струснули.

– Хто там, чорт забирай?

– Це я, і якби ми жили в стародавній Греції, то я сказала б: «Це я – Немезида!» Саме так називали греки богиню помсти, якщо не помиляюся.

Містер Рейфаєл, наскільки міг, підняв своє хирляве тіло над подушками. Він витріщився на неї. Міс Марпл, стоячи в місячному світлі, з головою, закутаною в пухнастий шарф зі світлої рожевої вовни, була настільки не схожа на постать Немезиди, наскільки це можна собі уявити.

– То ви Немезида, кажете? – запитав містер Рейфаєл після хвилинної мовчанки.

– Сподіваюся нею стати – якщо ви мені допоможете.

– А чи не пояснили б ви мені більш зрозуміло, чому ви вдерлися до мене посеред ночі й чого ви від мене хочете?

– Я вважаю, нам треба діяти швидко. Дуже швидко. Яка ж я була дурна! Я повинна була на самому початку зрозуміти, про що йдеться. Адже все так просто.

– Що саме так просто і про що ви говорите?

– Ви багато чого проспали, – сказала міс Марпл. – Знайдено труп. Спочатку ми думали, що то тіло Молі Кендел, але то була Лакі Дайсон. Утоплена в струмку.

– Лакі, еге? – перепитав містер Рейфаєл. – Утоплена в струмку? Вона сама втопилася чи хтось її втопив?

– Хтось її втопив, – сказала міс Марпл.

– Розумію. Принаймні, думаю, що розумію. Тому ви й кажете, що все так просто? Ґреґ Дайсон був у нас першим кандидатом на вбивцю, і він ним і виявився. Так? Ви про нього думаєте? І боїтеся, щоб він не вийшов сухим із води?

Міс Марпл набрала повні груди повітря.

– Містере Рейфаєл, ви мені довіряєте? Ми повинні попередити вбивство, яке ось-ось буде скоєне.

– Я думав, ви сказали, воно вже скоєне.

– Це вбивство скоєне помилково. Інше вбивство може бути скоєне щохвилини. Не можна гаяти ні секунди. Ми повинні йому перешкодити. Рушаймо негайно.

– Вам дуже легко так говорити, – сказав містер Рейфаєл. – Рушаймо, кажете? А як я можу кудись рушати? Адже я не можу навіть ходити без сторонньої допомоги. Як ми з вами зможемо перешкодити вбивству? Вам близько ста років, а я старий і безпорадний каліка.

– Я подумала про Джексона, – сказала міс Марпл. – Адже Джексон зробить усе, що ви йому накажете, чи не так?

– Авжеж, зробить, – сказав містер Рейфаєл. – А надто якщо я пообіцяю, що його зусилля будуть добре оплачені. Ви цього хочете?

– Так. Накажіть йому піти зі мною й виконувати все, що я йому накажу.