Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Майор Полґрейв! – сказав містер Рейфаєл. – Знову ви згадали цього чоловіка!

– Він накликав смерть на себе, – сказала міс Марпл, – і на ту бідолашну дівчину Вікторію, і він же мало не спричинився до вбивства Молі. Але він упізнав убивцю.

– А що примусило вас несподівано згадати про його скляне око?

– Слова сеньйори де Каспеаро. Вона говорила якусь нісенітницю про те, що він був потворний і мав лихе око; а я їй сказала, що то було лише скляне око, і він не винний у цьому, старий бідолаха, а вона сказала, що його очі дивилися в різні боки, що він косував ними, і так воно, звісно, і було. І вона сказала, що це приносить лихо. Я знала – я знала , що почула в той день щось надзвичайно важливе. Учора вночі, після смерті Лакі, я нарешті пригадала, що то було! І тоді зрозуміла, що не можна гаяти час…

– А як Тім Кендел убив не ту жінку?

– Проста випадковість. Я думаю, його план був такий: переконавши всіх, зокрема й Молі, що в неї спостерігаються симптоми психічного розладу, і давши їй чергову сильну порцію наркотику, він сказав їй, що вони удвох спробують розгадати всі ці загадки з убивствами. І вона повинна допомогти йому. Після того як усі заснуть, вони вийдуть із дому, кожне окремо, і зустрінуться в умовленому місці біля струмка.

Він сказав, що здогадується, хто вбивця, і вони спіймають його на гарячому. Молі слухняно йому підкорилася – але розум її каламутився від наркотику, який він щойно їй дав, і це сповільнювало її ходу. Тім прийшов на місце зустрічі першим і побачив, як йому здалося, Молі. Золоте волосся й світло-зелену шаль. Він підкрався до неї ззаду, затулив їй долонею рота, засунув її голову під воду й тримав, поки вона захлинулася.

– Приємний молодик! Але чи не простіше було б дати їй смертельну дозу наркотику?

– Набагато простіше, звісно. Але така смерть могла б накликати на нього підозру. Пам’ятайте, що всі наркотичні та снодійні засоби були поміщені поза досяжністю Молі. І якби вона добулася до них знову, то хто міг би допомогти їй у цьому, як не чоловік? Та якби в новому нападі розпачу вона вийшла з дому й утопилася, поки її невинний чоловік спав, то вся ця історія здавалася б романтичною трагедією й навряд чи хто подумав би, що вона втопилася несамохіть. Крім того, – додала міс Марпл, – убивці не люблять, щоб усе відбувалося просто. Вони не можуть відмовитися від застосування творчої фантазії.

– Схоже, ви переконані в тому, що знаєте все про вбивць! То ви думаєте, Тім справді не знав, що втопив не ту жінку?

Міс Марпл похитала головою.

– Він навіть не подивився на її обличчя, а побіг додому так швидко, як тільки міг, зачекав там годину, а тоді почав організовувати її пошуки, граючи роль розгубленого й переляканого чоловіка.

– Але якого біса Лакі стовбичила біля того струмка посеред глупої ночі?

Міс Марпл збентежено кахикнула.

– Мабуть, е… е… я думаю, вона чекала там когось.

– Едварда Гілінґдона?

– О, ні, – сказала міс Марпл. – Між ними все було скінчено, я думаю – хоч це тільки моє припущення, – що вона могла чекати Джексона.

– Чекати Джексона?

– Я помітила, якими очима вона дивилася на нього раз або двічі, – промурмотіла міс Марпл, відвертаючи погляд.

Містер Рейфаєл присвиснув.

– Ох, і жеребець мій Джексон! Мабуть, жодної жінки не обмине! А Тім, певно, пережив велике потрясіння, коли з’ясувалося, що він утопив не ту, яку хотів утопити.

– Так, справді. Він, либонь, був у розпачі. Молі залишилася жива й десь тут блукала. А історія про її психічне захворювання розвіється, як дим, коли її огляне досвідчений психіатр. А коли вона розповість про те, що він домовився зустрітися з нею вночі біля струмка, то як він зможе це пояснити? Його єдина надія полягала в тому, щоб порішити її якнайскоріш. Тоді б йому залишався непоганий шанс, що всі повірять, ніби Молі в нападі божевілля втопила Лакі, а потім, нажахана своїм учинком, наклала на себе руки.

– І саме тоді, – сказав містер Рейфаєл, – ви вирішили виступити в ролі Немезиди, чи не так?

Він несподівано відхилився назад і зареготав:

– Сміх та й годі, – сказав він. – Якби ви могли подивитися на себе в ту мить, коли з’явилися переді мною вночі в пухнастій рожевій шалі, обмотаній навкруг голови, і заявили, що ви Немезида! Я ніколи не забуду тієї сцени!

Настав час від’їзду, і міс Марпл чекала в аеропорту свого літака. Багато людей прийшли провести її. Гілінґдони вже відлетіли. Ґреґорі Дайсон відлетів на один з інших островів, і поширилася чутка, що він закрутив роман із якоюсь аргентинською вдовою. Сеньйора де Каспеаро повернулася в Південну Америку.