Аґата Крісті - Карибська таємниця

Він поквапився геть. Міс Марпл повільно пішла за ним. Куди поділася Молі? Чому вона вийшла з дому? Чи вона готувалася до цього умисне, чекаючи, коли нагляд за нею послабиться, а чоловік засне глибоким сном? Міс Марпл подумала, що так могло бути. Але в чому причина? Чи йшлося, як була переконана Естер Волтерс, про існування іншого чоловіка? Якщо так, то хто він такий? Чи була якась більш зловісна причина?

Міс Марпл ішла, дивлячись навколо себе, зазираючи під кущі. Несподівано почувся слабкий оклик:

– Тут… Сюди…

Оклик пролунав на певній відстані, за межами території готелю. Це десь біля струмка, що збігає до моря, подумала міс Марпл. Вона пішла в тому напрямку так швидко, як тільки могла.

Шукачів було не так багато, як їй спочатку здалося. Більшість людей, певно, досі спали у своїх бунгало. Вона побачила кілька постатей, що стояли на березі струмка. Хтось пробіг повз неї в тому напрямку, мало не збивши її з ніг. То був Тім Кендел. Через хвилину або дві вона почула його крик:

– Молі! Боже мій, Молі!

Минула ще хвилина або дві, перш ніж міс Марпл змогла приєднатися до маленької групи. Вона складалася з одного з кубинських офіціантів, Евелін Гілінґдон і двох тубільних дівчат. Вони розступилися, щоб пропустити Тіма. Міс Марпл підійшла, коли він нахилився, щоб подивитися.

– Молі…

Він повільно опустився навколішки. Міс Марпл ясно бачила тіло дівчини, що лежало в струмку, її обличчя було під поверхнею води, золоте волосся розсипалося по світло-зеленій гаптованій шалі, яка прикривала її плечі. Листя, яке плавало у струмку, та очерет створювали обстановку, схожу на сцену з «Гамлета» з Молі в ролі мертвої Офелії…

Коли Тім простяг руку, щоб доторкнутися до неї, спокійна тверезомисляча міс Марпл узяла ініціативу на себе й сказала твердим і авторитетним голосом:

– Не чіпайте її, містере Кендел. Її не можна рухати.

Тім обернув до неї приголомшене обличчя.

– Але я повинен… Це Молі… Я повинен…

Евелін Гілінґдон поклала руку йому на плече.

– Вона мертва, Тіме. Я її не рухала, але помацала в неї пульс.

– Мертва? – запитав Тім, не повіривши своїм вухам. – Мертва? Ви хочете сказати, вона втопилася?

– Боюся, що так. Схоже на те.

– Але чому? – Розпачливий крик вихопився з грудей у молодика. – Чому? Вона була така щаслива сьогодні вранці. Ми обговорювали свої плани на завтра. Чому це жахливе бажання померти знову повернулося до неї? Чому вона вислизнула з дому – вибігла в ніч, прибігла сюди і втопилася? Який розпач її опанував, яке лихо спіткало – чому вона нічого мені не сказала?

– Я не знаю, мій любий, – лагідно сказала Евелін. – Я не знаю.

Міс Марпл промовила:

– Нехай хтось покличе доктора Ґрема. А хтось нехай зателефонує до поліції.

– До поліції? – гірко засміявся Тім. – Навіщо тут потрібна поліція?

– Поліція має бути повідомлена у випадку самогубства, – пояснила міс Марпл.

Тім повільно підвівся на ноги.

– Я приведу Ґрема, – сказав він через силу. – Може, навіть тепер йому пощастить щось зробити.

Він побіг, спотикаючись, у напрямку готелю.

Евелін Гілінґдон і міс Марпл стояли поруч, дивлячись на мертву дівчину.

Евелін похитала головою.

– Надто пізно. Вона зовсім холодна. Вона мертва вже не менш як годину – а може, і більше. Яка трагедія! Ці двоє здавалися такими щасливими. Думаю, у неї завжди була порушена психічна рівновага.

– Ні, – сказала міс Марпл. – Я не думаю, що в неї була порушена психічна рівновага.

Евелін подивилася на неї з цікавістю.

– Що ви маєте на увазі?

Місяць був за хмарами, але тепер він викотився на чисте небо. Його сріблясте світло впало на розпростерте волосся Молі…

У міс Марпл вихопився несподіваний вигук. Вона нахилилася, пильно придивляючись, потім доторкнулася до золотавої голови. Вона заговорила до Евелін Гілінґдон, і в її голосі зазвучали якісь інші ноти.

– Я гадаю, – сказала вона, – нам ліпше переконатися.

Евелін Гілінґдон здивовано подивилася на неї.

– Але ж ви самі сказали Тімові, що доторкатися до тіла не можна?

– Я знаю. Але місяць тоді був за хмарами. І я не роздивилася…

Дуже обережно вона доторкнулася кінчиком пальця до золотавого волосся й розсунула його так, що стало видно корінці…

Евелін зойкнула:

– Лакі!

І через мить повторила:

– Це не Молі… Лакі…

Міс Марпл кивнула головою.

– Вони мають волосся дуже схожого кольору – але волосся Лакі біля корінців темне, бо вона його фарбує.

– Але в неї на плечах шаль Молі.