Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Тортури, – сказала міс Марпл.

– Не завжди, – не погодився з нею Джексон. – О, так, тортури багато чого пояснювали, але нерідко вони зізнавалися навіть раніше, аніж їм погрожували тортурами. Вони не просто зізнавалися, вони вихвалялися своїм умінням. Як відомо, ті жінки мали звичай натиратися різними мастями. Вони називали це помазанням. Коли втираєш у шкіру деякі з тих препаратів – беладону, атропін та інші, до них подібні, – вони створюють галюцинації вознесіння, польоту крізь повітря. А вони думали, бідолахи, що літають насправді. А згадайте про секту асасинів – середньовічних людей, які жили в Сирії, у Лівані, десь там, на Сході. Вони споживали індійський гашиш, який викликав у них галюцинації про рай, про гурій, про нескінченність часу. Їм казали, що так вони житимуть після смерті, але щоб заслужити таке життя, вони повинні здійснювати ритуальні вбивства. І я нічого не вигадую, бо так воно й було.

– Так було тому, – сказала міс Марпл, – що люди за своєю суттю надзвичайно легковірні.

– Так, я думаю, це правда.

– Люди вірять усьому, у чому їх переконують, – сказала міс Марпл. – Так, так, усі ми схильні робити це, – додала вона, а тоді гостро запитала: – Хто розповів вам усі ці історії про Індію, про те, як дружини напувають своїх чоловіків дурманом? – І вона додала, перш ніж він устиг відповісти: – Либонь, майор Полґрейв?

Джексон здавався трохи здивованим.

– Так, і справді, то був він. Він розповів мені багато таких історій. Звісно, більшість із них відбувалися задовго до того, як він там жив, але він, здавалося, знав про них усе.

– Майор Полґрейв перебував під враженням, що він знає дуже багато про все, – сказала міс Марпл. – Він часто був неточним у тому, що розповідав людям. – Вона замислено похитала головою. – Майор Полґрейв повинен багато за що відповісти.

Почувся тихий звук від сусідньої спальні. Міс Марпл рвучко обернула голову. Вона швидко вийшла з ванної до спальні. Лакі Дайсон стояла там у дверях.

– Ой, я не думала, що ви тут, міс Марпл.

– Я вийшла до ванної лише на мить, – сказала міс Марпл із гідністю та з легким відтінком вікторіанської стриманості.

Стоячи у ванній, Джексон широко всміхався. Вікторіанська скромність завжди розважала його.

– Я подумала, чи не захочете ви, щоб я трохи посиділа з Молі, – сказала Лакі, поглянувши на ліжко. – Вона заснула, так?

– Думаю, що так, – відповіла міс Марпл. – Але тут усе гаразд. Ви йдіть і розважайтеся собі, моя люба. Я думала, ви поїхали на екскурсію.

– Я мала намір поїхати, – сказала Лакі, – але в мене так розболілася голова, що в останню хвилину я мусила відмовитися. Тож я й подумала, що, можливо, зможу принести користь тут.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – сказала міс Марпл. Вона знову сіла біля ліжка й заходилася плести. – Але мені тут цілком добре.

Лакі завагалася на хвилину або дві, а потім обернулася й пішла геть.

Міс Марпл зачекала хвилину, а потім навшпиньки повернулася до ванної кімнати, але Джексон уже пішов, безперечно, вийшовши крізь другі двері. Міс Марпл узяла тюбик із кремом, який він тримав у руці, і поклала його собі до кишені.

Природно, побалакати з доктором Ґремом виявилося не так легко, як сподівалася міс Марпл. Річ у тому, що вона остерігалася підійти до нього умисне, позаяк не хотіла надавати великої важливості запитанням, які хотіла йому поставити.

Тім повернувся доглядати Молі, і міс Марпл домовилася з ним, що змінить його під час вечері, коли його присутність буде потрібна в їдальні. Він запевнив її, що місіс Дайсон готова допомогти йому або навіть місіс Гілінґдон, але міс Марпл твердо сказала, що обидві вони молоді жінки, яким хочеться розважитися, і що вона особисто воліє з’їсти якусь легеньку страву раніше, і це задовольнить усіх. Тім знову тепло подякував їй. Блукаючи навмання навколо готелю та по стежці, що сполучала між собою різні бунгало, зокрема й бунгало доктора Ґрема, міс Марпл намагалася спланувати свої наступні дії.

У неї в голові крутилося чимало плутаних і суперечливих думок, а якщо міс Марпл і не могла чогось терпіти, то це плутаних і суперечливих думок. Усе починалося досить очевидно. Майор Полґрейв із його гідною жалю схильністю розповідати історії, його необережна розповідь, яку вочевидь підслухали, і як наслідок – його смерть через двадцять чотири години. Начебто ніяких ускладнень тут немає, подумала міс Марпл.