Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Я не знаю. Не думаю. Молі справді була заручена з одним молодиком, перед тим як з’явився я. Її батьки були категорично проти, якщо не помиляюся, і вона прихилилася до того хлопця більше з почуття протесту, аніж із якоїсь іншої причини. – Він несподівано слабко всміхнувся. – Ви ж знаєте, як то буває, коли ти молодий. Якщо твій вибір засуджують, то ти тримаєшся за нього, хоч би про кого йшлося.

Доктор Ґрем посміхнувся.

– Такі випадки справді трапляються часто. Якщо твої діти обирають собі сумнівних друзів, то не варто протестувати й обурюватися. Зрештою, вони потім самі усвідомлять свою помилку. Той молодик, хоч би ким він був, не погрожував потім Молі?

– Ні, я певен, що не погрожував. Вона сказала б мені. Вона потім зрозуміла, що по-дурному й по-дитячому захопилася ним лише тому, що він мав таку погану славу.

– Так, так. Що ж, у цьому й справді, мабуть, не слід шукати нічого серйозного. Але є й інше. Схоже, ваша дружина страждає від того, що називає провалами пам’яті. То такі собі короткі фрагменти часу, протягом яких вона неспроможна контролювати свої дії. Ви про це знаєте, Тіме?

– Ні, – повільно проказав Тім. – Ні, не знаю. Вона ніколи мені про це не казала. Я помічав, – тепер пригадую, коли ви мені сказали, – що іноді вона здавалася геть неуважною і… – Він зробив паузу, міркуючи. – Атож, тепер мені зрозуміло. Я не міг збагнути, як вона іноді забуває про найпростіші речі, забуває навіть, чи ранок тепер, чи вечір. Мабуть, я просто вважав, що вона іноді буває неуважною.

– З усього цього, Тіме, можна зробити лише один висновок. Я наполегливо раджу показати вашу дружину фахівцеві.

Тім сердито почервонів.

– Ви маєте на увазі психіатра, звичайно?

– Я не радив би вам звертати таку увагу на ярлики. Це може бути не тільки психіатр, а й невролог, психолог, але хтось такий, хто спеціалізується на тому, що ми називаємо розладом нервової системи. Такий фахівець є в Кінгстоні. Не кажучи вже про Нью-Йорк. Існує щось таке, що спричиняє нервовий переляк у вашої дружини. Якась причина, про існування якої вона може навіть не підозрювати. Ви повинні з’ясувати, у чому її проблема, Тіме. І якнайскоріше.

Він плеснув молодика по плечу й підвівся.

– Поки що причин для особливої тривоги немає. Ваша дружина має добрих друзів, і ми не спускатимемо її з очей.

– А вона не… Вона не спробує зробити це знову?

– Я вважаю це дуже малоймовірним, – сказав доктор Ґрем.

– Але цілковитої переконаності у вас нема, – сказав Тім.

– Цілковитої переконаності ніколи бути не може, це одна з тих істин, які нам відкриває наша професія.

І він знову поклав руку Тімові на плече.

– Не переживайте надміру.

– Йому легко сказати, – пробурчав Тім, коли лікар вийшов у двері. – Не переживайте! А з чого я зроблений, як він думає?

– Ви справді згодні, міс Марпл? – запитала Евелін Гілінґдон.

– Звичайно, моя люба, – сказала міс Марпл. – Дуже рада, що можу чимось допомогти. У моєму віці, знаєте, людина почуває себе нікому не потрібною у світі. А надто коли вона перебуває в такому місці, як це, і лише відпочиває, не маючи ніяких обов’язків. Тому я з великою радістю посиджу біля Молі. А ви можете їхати на свою екскурсію. Ви зібралися на мис Пелікан, так?

– Так – підтвердила Евелін. – І я, і Едвард любимо те місце. Мені ніколи не набридає милуватися, як пірнають птахи, ловлячи рибу. Тім тепер біля Молі. Але в нього багато справ, а залишати її саму-одну він не хоче.

– Він має цілковиту слушність, – сказала міс Марпл. – Я б теж, на його місці, її не покинула. Мало що може статися. Бо коли людина зробила таку спробу, то хіба можна бути певним, що вона більше її не вчинить? Гаразд, їдьте на свою прогулянку, моя люба.

Евелін пішла й приєдналася до невеличкого гурту людей, що чекали на неї. Там був її чоловік, Дайсони і троє або четверо інших людей. Міс Марпл переглянула свої плетільні знадоби, переконалася, що має із собою все, що їй треба, і пішла до бунгало Кенделів.

Коли вона підходила до лоджії, то почула крізь напіввідчинені засклені двері голос Тіма.

– Скажи мені, навіщо ти так зробила, Молі? Що штовхнуло тебе на це? Може, я щось зробив не так? Має бути якась причина. Скажи мені.

Міс Марпл зупинилася. У будинку запала пауза, потім Молі заговорила. Голос її був млявий і стомлений:

– Я не знаю, Тіме. Я справді не знаю. Щось на мене найшло.

Міс Марпл постукала в шибку й увійшла.

– О, ви вже прийшли, міс Марпл. Це дуже люб’язно з вашого боку.