Аґата Крісті - Карибська таємниця

Доктор Ґрем зробив рішучий жест рукою.

– Я хочу спати, – пробелькотіла Молі.

– Це для вас найкраще, – сказав доктор Ґрем.

Він рушив до дверей, й інші пішли за ним.

– Вона спатиме добре, – сказав Ґрем.

– Я щось можу для неї зробити? – запитав Тім.

Його поведінка була звичайною поведінкою чоловіка, що боїться за здоров’я своєї хворої дружини.

– Я залишуся, якщо хочете, – запропонувала Евелін від щирого серця.

– Ой, ні, не треба. Усе буде гаразд, – відповів Тім.

Евелін підійшла до ліжка.

– Мені залишитися з вами, Молі?

Очі в Молі знову розплющилися. Вона сказала:

– Ні, не треба.

Й після паузи додала:

– Тільки Тім.

Тім повернувся й сів біля ліжка.

– Я тут, Молі, – сказав він і взяв її за руку. – Спи. Я тебе не покину.

Вона кволо зітхнула, і її очі заплющилися.

Лікар затримався біля бунгало, і Гілінґдони теж зупинилися.

– Ви певні, що я тут більше не потрібна? – запитала Евелін.

– Я не думаю, що ви тут потрібні, дякую вам, місіс Гілінґдон. Їй буде краще тепер сам на сам із чоловіком. Але завтра, – зрештою, Тім не може покинути напризволяще готель, – я думаю, хтось повинен буде з нею побути.

– Ви гадаєте, вона може знову?.. – запитав Гілінґдон.

Ґрем роздратовано потер собі лоб.

– У таких випадках ми ніколи нічого не знаємо. Хоч це й малоймовірно. Ви самі бачили, що почуває вона себе тепер препогано. Але абсолютно бути певним, що вона до цього не повернеться, не можна. Вона могла десь заховати ще кілька таких пігулок.

– Я ніколи не подумав би, що така дівчина, як Молі, спроможна накласти на себе руки, – сказав Гілінґдон.

Ґрем сухо відповів:

– Накладають на себе руки не ті люди, що постійно говорять про самогубство, погрожують заподіяти собі смерть. У такий спосіб вони драматизують ситуацію й випускають пару.

– Молі завжди здавалася такою щасливою дівчиною. Мабуть, – завагалася Евелін, – я повинна розповісти вам дещо, докторе Ґрем.

І вона розповіла йому про свою розмову з Молі на пляжі в ту ніч, коли було вбито Вікторію. Обличчя в Ґрема було дуже серйозне, коли вона закінчила.

– Добре, що ви мені розповіли про це, місіс Гілінґдон. Тут ідеться про очевидні симптоми дуже глибокої недуги. Так. Я поговорю завтра вранці з її чоловіком.

– Я хочу серйозно поговорити з вами, Кенделе, про вашу дружину.

Вони сиділи в кабінеті Тіма. Евелін Гілінґдон чергувала біля ліжка Молі, а Лакі пообіцяла змінити її. Міс Марпл також запропонувала свої послуги. Бідолашний Тім розривався між необхідністю виконувати свої обов’язки в готелі та хворою дружиною.

– Я не можу цього зрозуміти, – сказав Тім. – Я більше не розумію Молі. Вона змінилася. Змінилася так, що я не можу її впізнати.

– Я так розумію, що їй сняться погані сни?

– Так. Вона часто на це нарікає.

– І відколи?

– О, я не знаю. Десь, я думаю, близько місяця – можливо, довше. Вона… ми… вважали, що це просто кошмари.

– Так, так, я розумію. Але наскільки серйознішим знаком є той факт, що вона нібито когось боїться. Вона розповідала про це вам?

– Так, розповідала. Вона сказала мені раз чи двічі, що хтось шпигує за нею.

– Так і сказала? Шпигує за нею?

– Атож, вона застосувала саме такий термін. Мовляв, це її вороги, і вони погналися за нею аж сюди.

– А вона мала ворогів, містере Кендел?

– Ні. Звичайно, не мала.

– З нею нічого не сталося в Англії, чогось такого, про що б ви знали ще до свого одруження?

– О ні, нічого подібного я не знав. Вона не дуже мирилася зі своєю родиною, але це все. Мати в неї досить ексцентрична жінка, жити з нею Молі було важко, але…

– А ви не помітили в її родині якихось ознак психічного розладу?

Тім імпульсивно розкрив рота, але відразу його й закрив. Він став совати пальцями авторучку, що лежала перед ним на столі.

Доктор сказав:

– Я повинен наголосити на тому факті, Тіме, що вам ліпше сказати мені, якщо вам відомо про такі ознаки.

– Здається, щось там трохи було. Проте нічого серйозного. Здається, вони мали тітку чи когось іншого, чия поведінка відхилялася від нормальної. Але то пусте. Я хочу сказати, що в кожній родині бувають такі відхилення.

– О так, так, справді бувають. Я не хочу лякати вас, але вони можуть свідчити про тенденцію втрачати самовладання або уявляти собі казна-що при кожному потрясінні.

– Насправді я небагато знаю, – сказав Тім. – Зрештою, люди не дуже полюбляють розповідати тобі свої сімейні історії, чи не так?

– Ні, звичайно. Але чи не мала вона раніше друга, чи не була з кимось заручена, з кимось, хто міг би потім погрожувати їй із ревнощів? Чогось подібного не було?