Аґата Крісті - Карибська таємниця

Він побіг геть. Едвард Гілінґдон якусь хвилину дивився йому навздогін, а потім увійшов до спальні.

– Що відбувається? – запитав він. – Це серйозно?

– А, ось і ти, Едварде. Я не знала, будити тебе чи не будити. Ця дурна дитина чогось наковталася.

– Їй погано?

– Цього не можна сказати, не знаючи, скільки пігулок вона проковтнула. Не думаю, що їй буде дуже погано, якщо ми прийшли вчасно. Я послала по каву. Якщо ми зможемо примусити її випити бодай трохи міцної кави…

– Але навіщо вона це утнула? Ти ж не думаєш… – і він не докінчив фразу.

– Що ти хотів сказати? – запитала Евелін.

– Ти ж не думаєш, що вона зробила це через розслідування… поліцію… і таке інше?

– Можливо, звісно. Такі речі вселяють велику тривогу людям із надто вразливою психікою.

– Молі не виглядала людиною, чия психіка надто вразлива.

– Цього ніколи не вгадаєш, – сказала Евелін. – Іноді втрачають самовладання люди, від яких ніхто цього не чекав.

– Атож, я пам’ятаю… – і він знову не договорив.

– Істина полягає в тому, – сказала Евелін, – що ти нічого ні про кого не знаєш. – Вона додала: – Навіть про найближчих тобі людей…

– Чи не надто далеко ти зайшла зі своїм порівнянням, Евелін? Чи не надто ти перебільшуєш?

– Не думаю. Коли ти думаєш про людей, то уявляєш їх у тому образі, який сам для себе створив.

– Я тебе знаю, – спокійно сказав Гілінґдон.

– Ти думаєш, що ти мене знаєш.

– Ні. Я в цьому переконаний. – І він додав: – А ти знаєш мене.

Евелін подивилася на нього, а тоді знову обернулася до ліжка. Вона взяла Молі за плечі й струснула її.

– Ми повинні щось робити, але, гадаю, нам ліпше дочекатися, коли прийде доктор Ґрем. О, здається, я чую їх.

– Ну, от і все, – сказав доктор Ґрем, відступаючи назад.

Він витер лоба хусточкою й зітхнув із полегкістю.

– Ви думаєте, з нею буде все гаразд, сер? – стривожено запитав Тім.

– Так, так. Ми встигли до неї вчасно. До того ж вона, мабуть, не проковтнула стільки, щоб убити себе. Через день або два вона буде цілком здорова, але протягом цих одного або двох днів почуватиме себе препогано. – Він підняв порожню пляшечку. – Хто дав їй ці пігулки?

– Лікар у Нью-Йорку. Вона нарікала на те, що не може заснути.

– Усе зрозуміло. Я знаю, що сьогодні ми, лікарі, ставимося до цих речей надто вільно. Ніхто не радить молодим жінкам, які не можуть заснути, рахувати овець, або підвестися з ліжка і з’їсти бісквіт, або написати кілька листів і знову лягти. Сьогодні люди вимагають засобів, що діяли б негайно. Іноді я думаю, що ми даремно їх до них привчаємо. Треба навчитися терпіти незручності життя. Можна, звісно, тицьнути дитині в рот соску, щоб вона не плакала. Але ж не тицятимеш ти людині в рот соску протягом усього її життя. – Він тихо засміявся. – Я ладен об заклад побитися, що якби ви запитали міс Марпл, як вона дає собі раду, коли не може заснути, вона відповіла б, що рахує овець, уявляючи собі, як вони одна по одній пролазять під її ворітьми.

Він обернувся до ліжка, де Молі вже заворушилася. Її очі були тепер розплющені. Вона подивилася на них усіх без інтересу чи нікого не впізнаючи. Доктор Ґрем узяв її за руку.

– Схаменіться, моя люба, що ж ви із собою робите?

Вона закліпала очима, але нічого не відповіла.

Тім узяв її за другу руку.

– Навіщо ти зробила це, Молі, навіщо? Скажи мені, навіщо?

Проте очі в неї не зворухнулися. Якщо її погляд і зупинився на комусь, то це була Евелін Гілінґдон. У ньому було навіть неясне запитання, та було важко його зрозуміти. Проте Евелін на нього відповіла:

– Тім прийшов і покликав мене, – сказала вона.

Погляд Молі ковзнув на Тіма, потім піднявся до доктора Ґрема.

– З вами тепер усе буде гаразд, – сказав доктор Ґрем, але не повторюйте цього вдруге.

– Вона цього не робила, – спокійно промовив Тім. – Я переконаний, вона цього не робила. Вона лише хотіла доброго нічного відпочинку. Можливо, пігулки спершу не подіяли, і тоді вона ковтнула ще кілька. Так, Молі?

Але вона похитала головою, ледь помітним рухом заперечення.

– Ти хочеш сказати – ти умисне їх наковталася? – запитав Тім.

І тоді Молі подала голос.

– Так, – сказала вона.

– Але чому, Молі, чому?

Її повіки затремтіли.

– Я боюся.

Вона промовила це майже нечутно.

– Боїшся? Чого ти боїшся?

Але її повіки вже опустилися.

– Ліпше дайте їй спокій, – сказав доктор Ґрем.

Але Тіма годі було зупинити.

– Чого ти боїшся? Поліції? Тому що вони допитували тебе, ставили тобі запитання? Я не дивуюся. Кожен може злякатися. Але ж така їхня робота. Ніхто й на мить не припускав… – і він не докінчив фразу.