Аґата Крісті - Карибська таємниця

– О, я розумію, щó ви маєте на увазі, – сказала з дещо спантеличеним виразом обличчя міс Прескот. Вона провадила, трохи змінивши тему: – Здається, вони мають дуже гарний маєток у Гемпширі та сина – чи то двох синів – які нещодавно переселилися – чи то один із них переселився – до Вінчестера.

– А ви добре знаєте Гемпшир?

– Ні. Майже зовсім не знаю. Думаю, їхній маєток десь поблизу від Олтона.

– Зрозуміло. – Міс Марпл зробила паузу, а потім запитала: – А де живуть Дайсони?

– У Каліфорнії, – сказала міс Прескот. – Це коли вони вдома. Вони майже весь час мандрують.

– Ти так мало знаєш про людей, яких ти зустрічаєш під час своїх мандрів, – сказала міс Марпл. – Я хочу сказати – як би мені це висловити, – ти знаєш тільки те, що вони захочуть розповісти тобі про себе. Наприклад, я досі не знала, що Дайсони живуть у Каліфорнії.

Міс Прескот здавалася здивованою.

– Я певна, містер Дайсон про це згадував.

– Так. Достоту так. Саме це я й мала на увазі. І те саме маємо у випадку Гілінґдонів. Тобто коли ви кажете, що вони живуть у Гемпширі, то ви просто повторюєте те, що вони вам сказали, чи не так?

Міс Прескот, схоже, стривожилася.

– Ви хочете сказати, вони не живуть у Гемпширі? – запитала вона.

– Ні, зовсім ні, – сказала міс Марпл тоном вибачення. – Я лише використала їх як приклад, викладаючи свої міркування про те, що ми знаємо й чого не знаємо про людей. – Вона додала: – Я вам казала, що живу в Сент-Мері-Мід, у селі, про яке ви, безперечно, ніколи не чули. Але знання про це – якщо мені буде дозволено так висловитися – не належить до вашого власного знання, чи не так?

Міс Прескот утрималася й не сказала, що їй, власне, байдужісінько, де саме живе міс Марпл. У якомусь селі на півдні Англії – і це все, що вона знала.

– Я розумію, що ви маєте на увазі, – поквапно погодилася вона, – я знаю, людям треба бути дуже обачними, коли вони виїздять за кордон.

– Я не зовсім це мала на увазі, – сказала міс Марпл.

Дивні думки снувалися в її голові. Чи справді вона знає, запитувала вона себе, що канонік Прескот і міс Прескот були справді каноніком Прескотом і міс Прескот? Вони так сказали. Доказів, що суперечили їхньому твердженню, не було. Не так важко надіти на себе високий комір, вдягтися у відповідну одіж, розмовляти, як годиться розмовляти священнослужителю. Якщо для цього існує причина.

Міс Марпл досить добре знала духовних осіб у своїй частині світу, але Прескоти походили з півночі. З Дюргема, здається? Вона не сумнівалася, що це справді Прескоти, а проте все зводилося до того самого – доводилося вірити тому, щó розповідають про себе люди.

Можливо, цього треба більше остерігатися. Можливо… Вона із сумнівом похитала головою.

Канонік Прескот повернувся від води трохи засапаний (гра з дітьми завжди виснажує).

Незабаром він та його сестра повернулися до готелю, бо на пляжі їм стало надто жарко.

– Але хіба на пляжі може бути надто жарко? – зневажливо кинула сеньйора де Каспеаро, коли вони пішли. – Це нісенітниця. Але ви тільки подивіться, як вона вдягнена: її руки, її шия – усе прикрите. Хоч, можливо, для неї це й добре. Її шкіра бридка, схожа на шкіру обскубаної курки.

Міс Марпл набрала повні груди повітря. Тепер або ніколи був слушний час для розмови із сеньйорою де Каспеаро. На жаль, вона не знала, щó їй сказати. Здавалося, не існує спільного ґрунту, на якому вони могли б зустрітися.

– Ви маєте дітей, сеньйоро? – запитала вона.

– Я маю трьох янголяток, – сказала сеньйора де Каспеаро, цілуючи кінчики своїх пальців.

Міс Марпл не могла зрозуміти, що це означає: чи нащадки сеньйори де Каспеаро перебувають на небесах, а чи мають янгольську вдачу.

Один із джентльменів, які крутилися біля неї, щось сказав іспанською мовою, і сеньйора де Каспеаро задоволено закинула назад голову й голосно та дзвінко засміялася.

– Ви зрозуміли, що він сказав? – запитала вона, звертаючись до міс Марпл.

– Боюся, що ні, – вибачилася міс Марпл.

– Тим краще. Він лихий чоловік.

Вони швидко по-іспанському обмінялися кількома жартівливими репліками.

– Це просто ганьба, – сказала сеньйора де Каспеаро, повертаючись до англійської мови й несподівано серйозним тоном, – що поліція забороняє нам покинути цей острів. Я гніваюся, я кричу, я тупаю ногою – а вони мені відповідають: ні. А ви знаєте, чим це закінчиться – нас усіх повбивають.

Особистий охоронець сеньйори спробував заспокоїти її.