Аґата Крісті - Карибська таємниця

– О Боже, – сказала вона, глибоко зітхнувши.

– Яке нещастя, – озвалася міс Прескот.

Ці слова виражали їхнє спільне ставлення до насильницької смерті.

– Бідолашна дівчина, – сказала міс Марпл.

– Надзвичайно сумна й трагічна подія, – підтвердив канонік.

– Спочатку ми хотіли поїхати звідси, Джеремі і я, – сказала міс Прескот. – Але потім вирішили залишитися. Якби ми поїхали, ми вчинили б несправедливо стосовно до Кенделів. Зрештою, це не їхня провина – таке могло б статися де завгодно.

– Посеред життя ми перебуваємо в обіймах смерті, – урочисто проказав канонік.

– Для них дуже важливо, знаєте, домогтися успіху на цьому місці, – мовила міс Прескот. – Адже вони вклали в цю справу весь свій капітал.

– Дуже мила дівчина, – сказала міс Марпл, – але вигляд у неї віднедавна поганий.

– Вона дуже нервує, – погодилася міс Прескот. – Звісно, її родина… – і вона похитала головою.

– Я думаю, Джоун, – сказав канонік, і в тоні його голосу пролунав легкий докір, – що існують деякі речі…

– Усім про це відомо, – сказала міс Прескот, – адже її родина живе в нашій частині світу. Її двоюрідна бабуся була вельми дивною особою, а один із її дядьків роздягнувся до голого тіла на одній зі станцій метро. На станції Ґрін-Парк, якщо не помиляюся.

– Джоун, такого, я думаю, з ними більше не повториться.

– Це дуже сумно, – сказала міс Марпл, хитаючи головою, – хоч така форма божевілля є досить поширеним явищем. Коли я працювала в доброчинній організації, що надавала допомогу Вірменії, один вельми шанований священнослужитель учворив те саме. Вони зателефонували його дружині, і вона відразу приїхала й відвезла його додому в кебі, загорнутого в ковдру.

– Звісно, з найближчими родичами Молі все гаразд, – сказала міс Прескот. – Щоправда, вона ніколи не була в добрих стосунках із матір’ю, але сьогодні так мало дівчат перебувають у добрих стосунках зі своїми матерями.

– Який жаль, – сказала міс Марпл, хитаючи головою, – адже молода дівчина потребує, щоб мати передавала їй свій досвід та своє знання світу.

– Це справді так, – з ентузіазмом підтримала її міс Прескот. – Одного разу Молі сплуталася з чоловіком – вельми небажаним, як я розумію.

– Таке буває часто, – сказала міс Марпл.

– Її родина, звісно, була проти. Вона їм нічого не розповіла. Вони почули про того обранця Молі від цілком сторонньої людини. Звісно, мати наказала дочці привести його до них додому, щоб вони могли як слід із ним познайомитися. Це, наскільки мені відомо, дівчина відмовилася зробити. Вона сказала, що не хоче його принижувати. Для нього було б образливо прийти в її родину, щоб усі там почали його оглядати. Так, ніби він кінь, сказала вона.

Міс Марпл зітхнула.

– Треба так багато такту, коли розмовляєш із молодими, – пробурмотіла вона.

– У результаті вони заборонили їй зустрічатися з ним.

– Але сьогодні це неможливо, – сказала міс Марпл. – Дівчата працюють, і вони мають змогу зустрічатися з людьми незалежно від того, чи забороняє їм хтось це чи ні.

– Та потім, на щастя, – провадила міс Прескот, – вона познайомилася з Тімом Кенделом, і той небажаний чоловік зійшов зі сцени. Ви не можете собі уявити, як раділа родина.

– Я сподіваюся, вони не виявляли свою радість надто очевидно, – сказала міс Марпл. – Бо це часто відбиває в дівчат охоту зустрічатися з пристойними хлопцями.

– А й справді.

Думки міс Марпл перенеслися в далеке минуле. Колись під час партії в крокет вона познайомилася з одним юнаком. Він здавався таким милим, веселим, майже богемним у своїх поглядах. А потім, несподівано, дуже сподобався її батькові. Батько визнав його достойним кандидатом на руку дочки, він став вільно бувати в їхньому домі, і міс Марпл зрештою дійшла висновку, що він занудний. Дуже занудний.

Канонік, схоже, заснув, і міс Марпл спробувала наблизити розмову до теми, яка її так цікавила.

– Звичайно, ви дуже багато знаєте про це місце, – сказала вона тихим голосом, щоб не розбудити каноніка. – Ви приїздили сюди протягом кількох років, чи не так?

– Ми були тут торік і за два роки до того. Ми дуже любимо Сент-Оноре. Тут завжди можна зустріти вельми приємних людей. Не тих багатіїв, що так люблять похизуватися, розкидаючись грішми.

– Отже, ви добре знайомі з Гілінґдонами та Дайсонами?

– Так, досить добре.

Міс Марпл кахикнула і ще стишила голос.

– Майор Полґрейв розповів мені дуже цікаву історію, – сказала вона.

– У нього був великий запас історій, чи не так? Звісно, він багато подорожував. Бував в Африці, в Індії, навіть у Китаї, здається.