Аґата Крісті - Карибська таємниця

– О, так.

– Фотографія була фотографією жінки?

– Так.

– Не може бути!

– Але він так сказав, – наполягала Естер. – Він сказав: «Вона тут, на цьому острові. Я покажу її вам, а тоді розповім вам усю історію».

Містер Рейфаєл вилаявся. Він не пом’якшував слів, викладаючи все, що думає про покійного майора Полґрейва.

– Існує ймовірність, – закінчив він свою тираду, – що він не сказав жодного правдивого слова!

– Це стає цікавим, – промурмотіла міс Марпл.

– То ось до чого ми прийшли, – сказав містер Рейфаєл. – Старий бовдур починав свої розповіді з мисливських історій. Полювання на диких кабанів зі списом, стрілянина по тиграх і слонах, чудесний порятунок від розлюченого лева. Одна або дві з них, можливо, відповідали дійсності. Інші були чистою вигадкою, а якісь відбувалися з кимось іншим. Потім він перейшов на тему вбивства і став розповідати історію за історією, так, ніби вони відбувалися з ним самим. Я ладен поставити десять проти одного, що більшість із них були мішаниною прочитаного ним у газетах або побаченого на телеекрані.

Він звернув звинуватливий погляд на Естер.

– Ви зізналися, що не слухали його уважно. Можливо, ви хибно зрозуміли те, що він вам розповідав.

– Я певна, він говорив про жінку, – уперто відповіла Естер, – бо я, звісно, намагалася вгадати, хто ж вона така.

– І хто ж вона, ви думаєте? – запитала міс Марпл.

Естер почервоніла й здавалася трохи збентеженою.

– О, я, власне… я не хотіла б…

Міс Марпл не стала наполягати. Вона подумала, що присутність містера Рейфаєла перешкоджає їй з’ясувати, якими ж були здогади Естер. Про це вона потім зможе спокійно довідатися в розмові віч-на-віч між двома жінками. І була ще можливість того, що Естер Волтерс брехала. Природно, міс Марпл не сказала цього вголос. Вона відзначила це як можливість, але не була схильна вірити в неї. По-перше, вона не думала, що Естер Волтерс – брехуха (хоч певним ніколи не можна бути), а по-друге, не бачила причини в такій брехні.

– Але ж ви кажете, – містер Рейфаєл тепер обернувся до міс Марпл, – ви кажете, він розповів вам ту вигадку про вбивцю і про те, що має його фотографію, яку наготувався показати вам.

– Я справді так думала.

– Ви так думали? Ви були цілком переконані!

Міс Марпл енергійно запротестувала.

– Ніколи не буває легко переказати якусь розмову й передати слова другої сторони з абсолютною точністю. Вам завжди хочеться перескочити на те, що вам здається цілком природним, і потім ви приписуєте своєму співрозмовникові ці слова. Майор Полґрейв справді розповів мені свою історію. Він розповів, що чоловік, від якого він її почув, той лікар, показав йому фото вбивці, але якщо я хочу бути цілком чесною, то повинна визнати, що насправді він сказав мені такі слова: «Ви хочете подивитися фото вбивці?» і, природно, я припустила, що це було те саме фото, про яке він щойно розповідав. Що це була фотографія того самого конкретного вбивці. Але я повинна визнати, що, можливо, – це дуже малоймовірна можливість, але вона існує, – внаслідок асоціації думок він переключився з тієї фотографії, яку йому показували в минулому, на фото зовсім іншого вбивці, зняте вже тут і зовсім недавно.

– Жінки! – розчаровано пирхнув містер Рейфаєл. – Усі ви однакові, усе ваше диявольське поріддя! Ви не можете бути точними. Ви ніколи не впевнені, що ж насправді було. І куди ж ми повертаємося тепер? Евелін Гілінґдон чи Ґреґова дружина, Лакі? Усе тепер перемішалося.

Поруч пролунало тихе, делікатне покашлювання. Артур Джексон стояв біля ліктя містера Рейфаєла. Він підійшов так нечутно, що ніхто не помітив його.

– Час робити масаж, сер, – нагадав він.

Містер Рейфаєл умить закипів гнівом.

– Чого ви підкрадаєтеся до мене так нечутно? Ви мене налякали.

– Пробачте, сер.

– Я думаю, що не стану сьогодні робити масаж. Усе одно ніякої користі від нього мені нема.

– О, сер, вам не слід так думати, – заперечив йому Джексон із веселою професійною наполегливістю. – Вам відразу стане набагато гірше, коли ви припините робити масаж.

І він спритно обернув крісло на коліщатах.

Міс Марпл підвелася на ноги, усміхнулася Естер і пішла на пляж.

Пляж того ранку був досить безлюдний. Ґреґ, як завжди, хлюпався у воді, Лакі лежала долілиць на піску, виставивши під сонячні промені засмаглу спину, добре змащену кремом, і її русяве волосся розсипалося по плечах. Гілінґдонів там не було. Сеньйора де Каспеаро, оточена групою джентльменів, лежала обличчям догори й щось розповідала по-іспанському глибоким гортанним голосом. Кілька французьких та іспанських дітлахів, сміючись, гралися біля самої води. Канонік і міс Прескот сиділи в пляжних кріслах, спостерігаючи за тим, що відбувалося навкруг них. Біля міс Прескот стояло зручне крісло, і міс Марпл підійшла туди й сіла.