Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Так, справді, – сказала міс Марпл. – Але я мала на увазі не ті історії. Історія, про яку я згадала, була пов’язана з одним зі щойно згаданих мною людей.

– Справді? – запитала міс Прескот.

У її голосі прозвучала щира зацікавленість.

– Так. – Міс Марпл дозволила своєму поглядові ковзнути по пляжу, туди, де Лакі підставила сонцю свою спину. – Добре засмагла, правда ж, – зауважила міс Марпл. – А яке в неї гарне волосся! Майже того самого кольору, що й у Молі Кендел, чи не так?

– Єдина різниця в тому, – сказала міс Прескот, – що в Молі колір волосся природний, а в Лакі він із пляшки.

– Облиш, Джоун, – запротестував канонік, несподівано прокинувшись. – Тобі не здається, що ти надто категорична?

– Я не категорична, – ядучим голосом заперечила міс Прескот. – Я просто констатую факт.

– Її волосся мені дуже подобається, – сказав канонік.

– Звичайно. Тому вона це й робить. Але я запевняю тебе, любий Джеремі, що воно не одурить жодну жінку й на мить. Правда ж, не одурить? – звернулася вона до міс Марпл.

– Боюся, що ні, – погодилася з нею міс Марпл. – Звичайно, у мене немає того досвіду, який маєте ви, а проте, боюся, цей колір усе ж таки неприродний. Варто подивитися на корінці волосся через кожні п’ять або шість днів…

Вона поглянула на міс Прескот, й обидві кивнули одна одній зі спокійною жіночою впевненістю.

Канонік, схоже, знову провалився в сон.

– Майор Полґрейв справді розповів мені дивовижну історію, – промурмотіла міс Марпл, – про… я, власне, не зовсім зрозуміла про кого. Іноді я трохи недочуваю. Він, як мені здалося, розповідав або натякав…

І вона зробила паузу.

– Я знаю, що ви хочете сказати. Свого часу про це багато говорили…

– Ви маєте на увазі той час, коли…

– Коли померла перша місіс Дайсон. Її смерть була цілком несподіваною. Фактично, усі вважали її malade imaginaire [4] Уявною хворою ( фр .). – іпохондричкою. Тому, коли в неї стався напад і вона раптово померла, були, звісно, всілякі чутки.

– А якихось неприємностей тоді не було?

– Лікар був спантеличений. Він був зовсім молодим чоловіком і не мав великого досвіду. Він належав до тих лікарів, які схильні всі хвороби лікувати антибіотиками. Вони, як правило, не завдають собі клопоту пильно оглядати хворого й не переймаються тим, що саме відбувається з ним. Вони просто рекомендують йому приймати ті або ті пігулки, а якщо вони не допомагають, то пробують інші. Так, я думаю, лікар був спантеличений, але вона начебто мала раніше проблеми зі шлунком. Принаймні так сказав її чоловік, і тому не було підстав припускати, що там щось не так.

– Але ви особисто думаєте…

– Звичайно, я нічого не можу стверджувати конкретно, але, враховуючи загальну думку більшості людей, маю всі підстави сумніватися…

– Джоун! – Канонік мало не підстрибнув на своєму місці. Вигляд у нього був войовничий. – Мені дуже не до вподоби – мені справді дуже не до вподоби – чути, як поширюються ці погані плітки. Ми завжди намагалися боротися проти цього. Не бачити зла, не слухати про зло, не говорити про зло – а ще важливіше, не думати про зло. Таким має бути девіз кожного християнина й кожної християнки.

Дві жінки поринули в мовчанку. Їхнє виховання не дозволяло їм не зважати на критику духовної особи. Але в глибині своїх душ вони були невдоволені, сердиті й анітрохи не каялися. Міс Прескот подивилася на брата з очевидним роздратуванням. Міс Марпл дістала своє плетиво й дивилася на нього. Але, на їхнє щастя, випадок був на їхньому боці.

– Mon père [5] Панотче ( фр. ). , – сказав чийсь тоненький і дзвінкий голос. То було одне з французьких дітей, які гралися біля самої води. Дівчинка підійшла непоміченою й тепер стояла біля крісла каноніка Прескота.

– Mon père , – знову проспівала вона.

– Що? Так, моя люба. Oui, qu ’ est-ce qu ’ il y a, ma petite ? [6] Що сталося, моя крихітко? ( фр .)

Дівчинка пояснила. У них виникла суперечка щодо того, чия черга плавати на надувних крилах, й виникли ще якісь проблеми, пов’язані з дотриманням пляжного етикету. Канонік Прескот дуже любив дітей, а надто малих дівчаток. Він завжди з радістю погоджувався бути арбітром у їхніх суперечках. Він підвівся й пішов слідом за дитиною до води. Міс Марпл і міс Прескот зітхнули з полегкістю і швидко обернулися одна до одної.

– Джеремі – і цілком слушно – дуже не любить злостивих пліток, – сказала міс Прескот, – але ж не можна пускати повз вуха все, що говорять люди. А в той час, як я вже сказала, було багато балачок.