Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Справді багато? – зацікавлено озвалася міс Марпл, заохочуючи співрозмовницю до подальшої розповіді.

– Ця молода жінка – здається, її тоді звали міс Ґрейторекс, точно не пригадую – доводилася нібито кузиною місіс Дайсон і доглядала її. Вона давала їй ліки й усе таке. – Місіс Прескот зробила невідомо навіщо коротку паузу. – І звичайно ж, як я розумію, – міс Прескот стишила голос, – мали місце шури-мури між містером Дайсоном і міс Ґрейторекс. Чимало людей це помічали. Я хочу сказати, що такі речі неможливо приховати в такому місці, як це. Розповідали також цікаву історію про те, як Едвард Гілінґдон дістав для неї якісь ліки в аптеці.

– То Едвард Гілінґдон теж був до цього причетний?

– Атож, вона причарувала і його. Люди це помічали. Лакі – або міс Ґрейторекс – нацьковувала їх один на одного. Ґреґорі Дайсона й Едварда Гілінґдона. Вона завжди була жінкою дуже привабливою, цього не можна не визнати.

– Хоч тепер вона вже не така молода, якою була колись, – відповіла міс Марпл.

– Звісно, не така. Але вона завжди вміла подати себе й добре нафарбуватися. Звісно, не така яскрава, як тоді, коли була лише вбогою родичкою. Про свою кузину, як вважали, Лакі дуже піклувалася. Але бачите, що з того вийшло.

– Але що там була за історія з аптекою – і як про це довідалися?

– Річ у тім, що це сталося не в Джеймстауні, а тоді, коли вони перебували на Мартиніці. Французи, наскільки мені відомо, не так пильно ставляться до наркотичних ліків, як ми, той аптекар щось комусь розповів, й історія стала відомою. Та ви ж знаєте, як відбуваються такі речі.

Міс Марпл це знала краще, аніж будь-хто.

– Він розповів, що полковник Гілінґдон прийшов купувати ліки, не знаючи, щó він купує, бо весь час зазирав у папірець, де було написано назву тих ліків. Одне слово, як я вже сказала, почалися розмови .

– Але я не можу зрозуміти, чому полковник Гілінґдон… – почала міс Марпл, спохмурнівши.

– Я думаю, його просто використали. Хай там як, а Ґреґорі Дайсон одружився майже через непристойно короткий час після смерті дружини. Десь через місяць, якщо я не помиляюся.

Вони подивилися одна на одну.

– Але справжньої підозри не виникло? – запитала міс Марпл.

– Ні, були тільки розмови. Можливо, жодної краплини правди в них не було.

– Майор Полґрейв так не думав.

– Він вам так сказав?

– Я не дуже уважно слухала, – зізналася міс Марпл. – Мені лише цікаво запитати, чи не сказав він того самого й вам?

– Він показав мені її одного дня, – повідомила міс Прескот.

– Та невже? Він справді показав на неї?

– Так. Правду кажучи, я спочатку думала, що він показує на місіс Гілінґдон. Він засміявся хрипким сміхом і сказав: «Погляньте он на ту жінку. На мою думку, це жінка, яка скоїла вбивство й вийшла сухою з води». Я, звичайно, була приголомшена і сказала: «Ви, звичайно, жартуєте, майоре Полґрейв», а він сказав: «Так, так, моя люба леді, назвімо це жартом». Дайсони й Гілінґдони сиділи за столом зовсім близько від нас, і я злякалася, що вони почують. А майор захихотів і сказав: «Я не хотів би разом випивати з тією особою й дозволяти їй готувати мені коктейль. Це було б те саме, що вечеряти з Борджіа».

– Як цікаво, – сказала міс Марпл. – А він згадував… про фотографію?

– Я не пам’ятаю… Ви маєте на увазі вирізку з газети?

Міс Марпл, уже готова відповісти, стулила рота. Сонце на мить заховалося за тінню. Евелін Гілінґдон зупинилася біля них.

– Доброго ранку, – сказала вона.

– А я сушила собі голову, куди ви заподілися, – сказала міс Прескот, піднявши голову й весело усміхаючись.

– Я була в Джеймстауні, мені там треба було купити дещо.

– Он як.

Міс Прескот озирнулася навколо неуважним поглядом, й Евелін Гілінґдон сказала:

– О, я не брала Едварда із собою. Чоловіки ненавидять, коли їх водять по крамницях.

– Ви знайшли що-небудь цікаве?

– Це було не просто ходіння по крамницях. Мені треба було в аптеку.

З усмішкою та легким поклоном вона пішла далі, вниз по пляжу.

– Такі вони приємні люди, Гілінґдони, – сказала міс Прескот, – хоч зрозуміти її не так легко, правда ж? Я хочу сказати, вона завжди люб’язна та приємна й усе таке, але це не допомагає пізнати її краще.

Міс Марпл замислено кивнула головою.

– Ніколи не знаєш, щó вона думає, – сказала міс Прескот.

– Можливо, так воно й краще, – сказала міс Марпл.

– Пробачте?

– Та я нічого такого не сказала, але я завжди мала відчуття, що її думки навряд чи комусь сподобалися б.