Аґата Крісті - Карибська таємниця

– І зрештою, кого я мав би вбивати, нехай мені біс?

– Це дуже цікаве запитання, – сказала міс Марпл. – Я ще не мала втіхи достатньо поговорити з вами, щоб розвинути відповідну теорію.

Усмішка містера Рейфаєла стала ще ширшою.

– Розмови з вами можуть бути небезпечними, – сказав він.

– Розмови завжди небезпечні, якщо вам є що приховувати, – сказала міс Марпл.

– Можливо, ви й маєте слушність. Повернімося до Джексона. Що ви думаєте про Джексона?

– Мені важко щось сказати про нього. Я, по суті, не мала жодної нагоди поговорити з ним.

– Отже, щодо нього ви не маєте якоїсь певної думки?

– Він трохи мені нагадує, – замислено промовила міс Марпл, – одного молодика, що працює клерком в одній із міських контор неподалік від того села, у якому я живу, Джонаса Парі.

– І що ви можете про нього сказати? – запитав містер Рейфаєл і замовк, чекаючи відповіді.

– Він не заслуговував на похвалу.

– Джексон теж не надто заслуговує на похвалу. А проте мене він задовольняє. Він першокласний фахівець у своїй галузі й не протестує, коли я на нього сварюся. Він знає, що одержує від мене дуже високу платню, а тому мириться з усіма незручностями служіння мені. Я б не поклався на нього там, де потрібна довіра, але довіряти йому я не маю потреби. Можливо, його минуле бездоганне, можливо – ні. Його рекомендаційні листи були в повному порядку, але в них я помітив певну стриманість. На щастя, я не маю злочинних таємниць, а тому шантажувати мене немає як.

– Ви не маєте злочинних таємниць, – замислено повторила міс Марпл. – Але ж, містере Рейфаєл, бізнесові таємниці ви, безперечно, маєте?

– Якщо й маю, то не там, де Джексон може до них добутися. Ні, Джексон, у якомусь розумінні, можливо, і слизький суб’єкт, але в ролі вбивці я його не бачу. Я сказав би, що такий спосіб поведінки йому не властивий.

Він помовчав хвилину, а потім несподівано проголосив:

– Знаєте, якщо відійти трохи назад або вбік і добре подивитися на всі ці фантастичні події: від майора Полґрейва та його безглуздих історій до того, що сталося потім, – то можна відзначити, що вони були спрямовані не в той бік. Я та особа, яку треба було вбити.

Міс Марпл подивилася на нього з легким подивом.

– Головна роль мала дістатися мені, – пояснив містер Рейфаєл. – Хто завжди виступає жертвою в детективних романах? Літні чоловіки з великими грішми.

– При тому існує багато людей, які мають усі підстави бажати їм якнайшвидшої смерті, щоб одержати бодай частину цих грошей, – сказала міс Марпл. – Це також правда?

– Тут буває по-різному, – пояснив містер Рейфаєл. – Я маю всі підстави стверджувати, що п’ятеро або шестеро людей у Лондоні не проливатимуть сліз, прочитавши мій некролог у «Таймс». Але вони не пішли б так далеко, щоб прискорити мій перехід до кращого світу. Зрештою, навіщо це їм? Смерть може забрати мене в будь-який день. Усі й так дивуються, що я досі топчу ряст на цій землі. І найбільше здивовані лікарі.

– Ви маєте, звичайно, велику волю до життя, – сказала міс Марпл.

– Вам це здається дивним?

Міс Марпл похитала головою.

– О, ні, – сказала вона. – Я вважаю це цілком природним. Ми цінуємо життя набагато більше, воно здається нам набагато цікавішим, коли існує ризик утратити його. Можливо, так не має бути, але так воно є. Коли ти молодий, дужий і здоровий і все життя в тебе попереду, тобі не так важливо – житимеш ти чи не житимеш. Саме молоді люди найчастіше накладають на себе руки внаслідок нещасливого кохання, а іноді від звичайної тривоги або стурбованості. Але старі люди знають, наскільки цінне життя й наскільки воно цікаве.

– Пхе! – зневажливо пирхнув містер Рейфаєл. – Ви їх більше слухайте, тих старих здохляків!

– Але ж я правду сказала, чи не так? – запитала міс Марпл.

– О, так, – сказав містер Рейфаєл, – це майже правда. Але ви згодні, що я маю рацію, коли кажу, що мене мали обрати жертвою?

– Це залежить від того, чи хтось здобуде вигоду внаслідок вашої смерті, – сказала міс Марпл.

– Ніхто насправді, – сказав містер Рейфаєл. – Крім, звичайно, моїх конкурентів по бізнесу, котрі, як я вже сказав, можуть спокійно розраховувати на те, що надовго я на цьому світі не затримаюся. Я не такий дурень, щоб розділити між своїми родичами велику суму грошей. Їм дістанеться не так багато, після того як уряд забере свою левову частку. Усі необхідні розпорядження я зробив уже кілька років тому. Дарчі записи, розпорядження про опіку над майном і таке інше.