Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Мабуть, що ні, – сказала міс Марпл. – Усі троє виглядають нездатними на вбивство.

– Розгляньмо спершу Ґреґа, – сказав містер Рейфаєл. – Я терпіти не можу цього суб’єкта. Проте це не робить його вбивцею. Але проти нього є один або два факти. Ті бісові пігулки від високого тиску належали йому. Він міг без жодних проблем скористатися ними.

– Це було б надто очевидно, чи не так? – заперечила міс Марпл.

– Я не переконаний, – сказав містер Рейфаєл. – Зрештою, головне було в тому, щоб зробити свою справу швидко, а в Ґреґа пігулки були напохваті. У злочинця не було часу на те, щоб шукати пігулки в когось іншого. Припустімо, що це все-таки Ґреґ. Ну гаразд. Якщо він хотів прибрати свою любу дружину Лакі (то була б добра робота, й у цьому випадку я цілком на його боці), то я не бачу його мотиву. Судячи з усього, він багатий. Успадкував купу грошей від першої дружини. Можливо, він і справді її вколошкав. Але з цим покінчено, і він вийшов сухим із води. Але Лакі – вбога родичка його першої дружини. Грошей у неї нема, і якби він хотів прибрати її з дороги, то тільки для того, щоб одружитися з кимось іще. Ви не чули ніяких пліток на цю тему?

Міс Марпл похитала головою.

– Ні, не чула. Щоправда, він… е… е… надто галантний у своєму ставленні до всіх жінок.

– Як ви старомодно висловлюєтеся! – сказав містер Рейфаєл. – Він, звичайно, поводиться з жінками, як жеребець, але для нас цього не досить. Нам треба чогось більшого. Тож перейдімо до Едварда Гілінґдона. Ось це справді темна коняка, якщо такі бувають.

– Він мені не здається щасливою людиною, – сказала міс Марпл.

Містер Рейфаєл подивився на неї замисленим поглядом.

– А ви вважаєте, убивця має бути щасливою людиною?

Міс Марпл кахикнула.

– Мій досвід підказує мені, що так.

– Я не думаю, що досвід у вас такий великий, – сказав містер Рейфаєл.

Міс Марпл могла б довести йому, що він помиляється в цьому своєму припущенні. Але вона не стала з ним сперечатися. Джентльмени, вона знала, не люблять, коли їм указують на очевидні факти.

– Мені Гілінґдон навіть подобається, – сказав містер Рейфаєл. – У мене враження, що між ним і його дружиною відбувається щось дуже дивне. Ви це помітили?

– О, так, – сказала міс Марпл. – Я це помітила. На людях вони поводяться досконало, звичайно, але цього слід було сподіватися.

– Ви, певно, знаєте про таких людей більше, ніж я, – сказав містер Рейфаєл. – Отже, вони ні в чому не порушують правил доброго смаку, та все одно існує ймовірність того, що з якихось суто джентльменських міркувань Едвард Гілінґдон розглядає можливість прибрати зі своєї дороги Евелін Гілінґдон. Ви зі мною згодні?

– Якщо так, – сказала міс Марпл, – то повинна існувати інша жінка.

Вона похитала головою з невдоволеним виглядом.

– Я не можу позбутися відчуття, – я справді не можу його позбутися, – що все далеко не так просто, як може здатися.

– Ну а кого ми розглянемо наступним – Джексона? Мене ми виключимо з розгляду.

Міс Марпл уперше усміхнулася.

– А чому ми маємо виключати вас, містере Рейфаєл?

– Бо якщо ви хочете обговорювати мою кандидатуру на роль убивці, то повинні обговорювати її з кимось іншим, а не зі мною. Говорячи на цю тему зі мною, ви лише марнуєте час. А проте я вас запитую, хіба не логічно виключити мене з розгляду? Адже я цілком безпорадний, мене витягують із ліжка, мов манекен, одягають, возять у кріслі на коліщатах, виводять на прогулянку, підтримуючи під обидві руки. Який шанс я маю піти й когось уколошкати?

– Не менший шанс, аніж будь-хто, – бадьорим голосом сказала міс Марпл.

– І як ви це собі уявляєте?

– Думаю, ви погодитеся, що мізки у вас є?

– Звісно, вони в мене є, – підтвердив містер Рейфаєл. – І в значно більшій кількості, аніж у будь-кого в цій спільноті, я сказав би.

– А якщо ви маєте мізки, – розвивала свої міркування міс Марпл, – то вони допоможуть вам подолати ті фізичні труднощі, які перешкоджають вам бути вбивцею.

– Це було б не так легко!

– Авжеж, – погодилася міс Марпл. – Це було б не так легко. Але я думаю, містере Рейфаєл, що ви отримали б від цього втіху.

Містер Рейфаєл досить довго дивився на неї, а потім раптом зареготав.

– А ви нахабна бабуся! – сказав він. – Анітрохи не схожа на ту пухнасту стару леді, якою ви здаєтеся, чи не так? То ви справді думаєте, що я вбивця?

– Ні, – сказала міс Марпл. – Я так не думаю.

– А чому?

– Саме тому, що ви маєте мізки. А маючи мізки, ви можете добути більшість речей, які вам треба, не вдаючись до вбивства. Убивство – це для дурнів.