Аґата Крісті - Карибська таємниця

Вона замовкла й подивилася на містера Рейфаєла поглядом, у якому читалася тверда переконаність.

– Отже, ви розумієте, що він мусив діяти швидко й так швидко, як тільки міг.

– Фактично, це сталося того ж таки вечора, так?

– Так, – підтвердила міс Марпл.

– Блискавична операція, але в рамках можливого. Підкинути пігулки в кімнату Полґрейва, розпустити чутку про те, що в нього високий кров’яний тиск, і долити в його улюблений пунш кілька крапель рідини з назвою, що має чотирнадцять складів. Ви так це собі уявляєте?

– Саме так. Але цей злочин уже позаду й про нього можна не турбуватися. Нас має турбувати злочин майбутній. Тепер, коли майора Полґрейва усунуто з дороги, а фотографію знищено, той чоловік скоїть убивство, яке він собі спланував.

Містер Рейфаєл присвиснув.

– То ви вже все обміркували, чи не так?

Міс Марпл кивнула головою. Вона сказала досі невластивим для себе голосом, рішучим і майже диктаторським:

– І ми повинні перешкодити цьому. Ви повинні перешкодити цьому, містере Рейфаєл.

– Я? – здивовано запитав Рейфаєл. – А чому я?

– Бо ви чоловік багатий і впливовий, – сказала міс Марпл, не вдаючись до зайвих мудрувань. – Люди не зможуть не звернути увагу на те, щó ви скажете або запропонуєте. Мене ж вони не стануть слухати й протягом хвилини. Вони скажуть, що я старушенція, яка уявляє собі казна-що.

– Вони це можуть, – погодився містер Рейфаєл. – Дурість притаманна людям. Однак мушу сказати, якщо послухати вашу звичайну балачку, то дуже важко припустити, що ви маєте в голові якісь мізки. А проте ви вмієте мислити логічно. Дуже мало жінок наділені цим умінням. – Він незручно засовався у своєму кріслі. – Куди, в біса, заподілися Естер і Джексон? Мене треба перенести. Ні, ви цього не робіть. У вас не досить сили. Не знаю, що вони думають, покинувши мене тут самого-одного.

– Я піду і знайду їх.

– Ні, ви нікуди не йдіть. Залишайтеся тут і спробуймо розв’язати цю головоломку. Хто з них? Безтурботний Ґреґ? Спокійний Едвард Гілінґдон чи мій слуга Джексон? Убивця хтось із них трьох, чи не так?

– Я не знаю, – сказала міс Марпл.

– Як, не знаєте? А про що ми з вами розмовляли протягом останніх двадцятьох хвилин?

– Мені спало на думку, що, можливо, я помиляюся…

Містер Рейфаєл витріщився на неї.

– Усе ж таки в голові у вас забагато сміття! – сказав він із виразом огиди. – А ви ж здавалися такою впевненою у своїх висновках!

– О, я цілком упевнена – у тому, що стосується вбивства. Я не впевнена щодо того, хто вбивця. Бачте, я довідалася, що майор Полґрейв мав у своєму запасі не одну історію про вбивство – ви самі казали, що він розповідав вам про жінку, схожу на Лукрецію Борджіа…

– Справді розповідав. Але ж то була зовсім інша історія.

– Я знаю. А місіс Волтерс нібито чула від нього про когось, кому запхали голову в газову піч…

– Але ж та історія, яку він розповів вам…

Міс Марпл дозволила собі урвати його – таке рідко траплялося з містером Рейфаєлом.

Вона заговорила зі щирістю, у якій бринів майже розпач, і лише зрідка плутаючись.

– Невже ви не розумієте, як важко бути впевненою в чомусь. Уся причина в тому, що дуже часто людина не слухає, щó їй розповідають. Запитайте місіс Волтерс, вона сказала мені те саме: спочатку ви слухаєте, але потім ваша увага послаблюється, ваш розум починає блукати туди-сюди, і несподівано до вас доходить, що ви чогось не почули. От і я раптом засумнівалася, чи не пропустила я чогось, хай і дуже трошки, між історією про чоловіка, яку він мені розповідав, і тією миттю, коли він дістав свого гаманця і сказав: «А не хочете подивитися на фотографію вбивці?»

– Але ж ви думали, що то була фотографія чоловіка, про якого він вам розповідав?

– Я так думала – справді. Досі мені не спадало на думку, що могло бути й не так. Але тепер – як я можу бути певна?

Містер Рейфаєл подивився на неї замисленим поглядом.

– Проблема з вами полягає в тому, – сказав він, – що ви надто совісна. Налаштувати себе так рішуче, а потім почати вагатися – велика помилка. Спочатку ви не вагалися. Якщо ви спитаєте мою думку, то базікання із сестрою пастора та з усіма іншими не пішло вам на користь.

– Можливо, ви й маєте слушність.

– Але облишмо це поки що. Повернімося до того, з чого ви почали. Бо в дев’ятьох випадках із десятьох перші висновки виявляються правильними – така моя думка. Отже, ми маємо трьох підозрюваних. Розгляньмо їх по черзі. Ви віддаєте комусь перевагу?