Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Він розповів мені багато історій, – сказала міс Марпл.

– Я знаю. Більшість із них були неймовірно занудними. І їх доводилося вислуховувати не один раз. Якщо йому випадала нагода, він міг розповісти кожну три або й чотири рази.

– Я знаю, – сказала міс Марпл. – Боюся, така вада властива кожному старому джентльмену.

Містер Рейфаєл подивився на неї гострим поглядом.

– Я не розповідаю історій, – сказав він. – Кажіть далі. Це почалося з однієї з історій Полґрейва, чи не так?

– Він сказав мені, що знає вбивцю, – мовила міс Марпл. – У цьому немає нічого дивного, – додала вона своїм лагідним голосом, – бо таке буває з усіма.

– Я не зовсім вас зрозумів, – промовив містер Рейфаєл.

– Я не хочу сказати нічого конкретного, але, думаю, ви не станете заперечувати, містере Рейфаєл, що коли ви переберете в пам’яті спогади про всілякі події, що відбувалися у вашому житті, то вам неодмінно пригадається такий випадок, коли хтось досить безтурботно промовив фразу, подібну до: «О, я добре знав Такого-то-й-такого – він помер дуже несподівано, і ходила чутка, ніби його дружина допомогла йому переправитися на той світ, але, думаю, то були плітки». Ви ж чули, як люди кажуть щось подібне, чи не так?

– Справді, таке буває. Але навряд чи хто сприймає ці балачки всерйоз.

– Саме так, – сказала міс Марпл, – але майор Полґрейв був дуже серйозним чоловіком. Либонь, він тішився, розповідаючи свою історію. Він сказав, що має фотографію вбивці. Він збирався показати її мені, але не показав.

– Чому?

– Бо він щось побачив, – сказала міс Марпл. – Власне, побачив когось, я думаю. Його обличчя густо почервоніло, він запхав фотографію назад до свого гамана й почав розмовляти на іншу тему.

– Кого ж він побачив?

– Я про це багато думала, – сказала міс Марпл. – Я сиділа біля свого бунгало, а він – майже навпроти мене, і хоч би що він там побачив, він побачив через моє праве плече.

– Когось, хто йшов тоді по стежці, яка була за вашим правим плечем, стежкою, яка біжить від струмка та автостоянки?

– Так.

– І хто ж тоді йшов по стежці?

– Містер і місіс Дайсони та полковник і місіс Гілінґдон.

– Хтось іще?

– Ні, я більш нікого там не побачила. Щоправда, ваше бунгало також було на лінії його погляду…

– Он як. Тоді ми повинні включити до числа підозрюваних також Естер Волтерс і мого слугу Джексона. Правильно я мислю? Кожне з цих двох, я думаю, могло вийти з бунгало й повернутися назад, перш ніж ви встигли його побачити.

– Звичайно, могло, – сказала міс Марпл. – Я обернула голову не зразу.

– Дайсони, Гілінґдони, Естер, Джексон. Один із них – убивця. Або ще я, – докинув він.

Ця думка спала йому пізніше.

Міс Марпл слабко всміхнулася.

– Але ж він розповідав про вбивцю як про чоловіка?

– Атож.

– У такому разі Евелін Гілінґдон, Лакі та Естер Волтерс відпадають. Таким чином, ваш убивця – якщо вся ця надумана ахінея правдива – це або Дайсон, або Гілінґдон, або мій Джексон із його добре підвішеним язиком.

– Або ви, – додала міс Марпл.

Містер Рейфаєл пустив її останнє зауваження повз вуха.

– Не говоріть дурниць, які мене дратують, – промовив він. – Я скажу вам одну річ, яка вражає мене й на яку ви, схоже, не звернули увагу. Якщо вбивця один із цих трьох, то чому, в біса, старий Полґрейв не впізнав його раніше? Чорт забирай, адже всі вони сиділи й дивилися один на одного протягом двох останніх тижнів. Де тут глузд?

– Я думаю, глузд тут є, – сказала міс Марпл.

– Поясніть тоді, де ви його бачите.

– Ви, певно, звернули увагу на те, що в історії майора Полґрейва сам він ніколи не бачив чоловіка, про якого йдеться. Цю історію розповів йому один лікар. Той лікар подарував йому фотографію як курйоз. Майор Полґрейв міг дивитися на ту фотографію дуже пильно, коли вона тільки потрапила йому до рук, але потім він просто запхав її до свого гамана й зберігав там як сувенір. Лише вряди-годи діставав її звідти й показував тому, кому розповідав свою історію. А крім того, містере Рейфаєл, ми не знаємо, як давно це сталося. Він не згадав про це, коли розповідав мені свою історію. Тобто він міг розповідати її всім, хто хотів його слухати, упродовж багатьох років. П’ятьох років, десятьох, а може, і більше. Деякі з його історій про полювання на тигра мали місце не менш як двадцять років тому.

– Та певно, що не менше, – сказав містер Рейфаєл.

– Тому я й на мить не припускаю, що майор Полґрейв упізнав би обличчя на фотографії, якби він випадково зустрівся з тим чоловіком. На мою думку, сталося, – і я майже переконана, що сталося саме так, – що, коли він став розповідати мені свою історію, він почав нишпорити в гамані, шукаючи фотознімок, дістав його, подивився на обличчя на ньому, а тоді підняв погляд угору й побачив те саме обличчя або обличчя, дуже на нього схоже, яке наближалося до нього з відстані в десять-дванадцять футів.