Аґата Крісті - Карибська таємниця

Вона подивилася на них і з подивом повторила, ніби пригадуючи щось неможливе:

– Кров… На моїх руках…

– Так, так… Ви пережили жахливий досвід. Можете не розповідати нам про це далі… Скільки часу ви йшли після того, як натрапили на неї?

– Не знаю… Не маю найменшого уявлення.

– Годину? Півгодини? Чи більш як годину?..

– Я не знаю, – повторила Молі.

Дейвентрі запитав спокійним, повсякденним голосом:

– Ви взяли із собою ніж – коли йшли гуляти?

– Ніж? – здивовано запитала Молі. – Навіщо мені брати ніж?

– Я запитую про це, бо один із ваших кухарів сказав, що ви тримали в руці ножа, коли виходили з кухні в сад.

Молі спохмурніла.

– Але я не виходила з кухні… Чи ви маєте на увазі раніше… до вечері… Я… я не думаю…

– Можливо, ви перекладали ножі на столах.

– Я їх перекладаю, іноді. Буває, стіл накритий неправильно – бракує ножів… або забагато. Менше або більше, ніж треба, виделок і ложок… І таке інше.

– Отже, ви могли вийти того вечора з кухні з ножем у руці?

– Не думаю, що я його тримала… Я переконана, ножа в мене в руці не було. Тім був там, – додала вона. – Він знає. Запитайте в нього.

– Вам подобалася ця дівчина, Вікторія, вона добре виконувала свою роботу? – запитав Вестон.

– Так, вона була дуже приємна дівчина.

– Ви з нею не сперечалися?

– Сперечалися? Ні.

– Вона ніколи вам не погрожувала – з якої-небудь причини?

– Погрожувала? Що ви маєте на увазі?

– Не має значення. Ви не маєте якогось уявлення про те, хто міг її вбити? Ніякого взагалі?

– Ні.

Її відповідь прозвучала спокійно й твердо.

– Що ж, дякуємо вам, місіс Кендел. – Він усміхнувся. – Наш допит виявився не таким уже й страшним, правда ж?

– Це все?

– Поки що все.

Дейвентрі підвівся, відчинив для неї двері й провів її з кімнати.

– «Тім знає», – процитував він, коли повернувся до свого стільця. – А Тім рішуче заявив, що ножа в неї в руках не було.

Вестон промовив серйозним голосом:

– Я думаю, кожен чоловік на його місці відчув би себе зобов’язаним сказати так само.

– Столовий ніж видається не дуже зручною зброєю для вбивства.

– Але то був ніж для розрізання стейків, містере Дейвентрі. Того вечора в меню були стейки. Ножі для розрізання стейків дуже гострі.

– Я не можу примусити себе повірити, що дівчина, з якою ми щойно розмовляли, спроможна вгородити ніж у людину, Вестоне.

– Поки що й не треба в це вірити. Могло бути так, що місіс Кендел вийшла в сад до вечері, стискаючи в руці ніж, який вона взяла з одного зі столів, де він був зайвий, – вона могла навіть не помітити, що прихопила його із собою, і вона могла десь його покласти або випустити з руки, і хтось міг знайти його й скористатися ним – мені теж важко уявити собі, що вона вбивця.

– І все ж таки, – замислено промовив Дейвентрі, – я майже переконаний: вона не розповіла нам усього, що знає. Її плутанина з часом здається дивною – де вона була й що робила там, на пляжі? Схоже, ніхто не бачив її в їдальні того вечора.

– Справді, чоловік сновигав між гостями, як завжди, – але його дружини там не було.

– Ви думаєте, вона виходила зустрічатися з кимось – з Вікторією Джонсон?

– Можливо. А може, вона бачила, хто виходив зустрічатися з Вікторією Джонсон.

– Ви подумали про Ґреґорі Дайсона?

– Ми знаємо, що він розмовляв із Вікторією раніше. Вони могли домовитися зустрітися згодом. Не забувайте, що всі рухалися по терасі вільно – пили, танцювали, виходили й заходили до бару.

– Одне слово, алібі є тільки в оркестру, – сказав Дейвентрі, криво посміхнувшись.

Якби хтось був там і побачив лагідну на вигляд стару даму, яка замислено стояла в лоджії біля свого бунгало, він би подумав, що єдина проблема, яка її хвилює, – це як провести сьогоднішній день: відвідати Джеймстаун, поїхати на мис Пелікан і там пообідати чи провести тихий ранок на пляжі.

Проте лагідна стара дама думала зовсім про інше – вона була у войовничому настрої.

– Треба щось робити, – сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе.

До того ж вона була переконана, що не можна втрачати жодної хвилини часу. Ішлося про дуже нагальну справу.

Але кого вона зможе переконати в тому факті, який очевидний для неї? Вона не сумнівалася в тому, що й сама докопалася б до істини, якби мала час.

Вона вже з’ясувала чимало. Чимало, але не досить. А часу більше не було.

Міс Марпл із гіркотою усвідомлювала, що на цьому острові, який був земним раєм, вона не має звичних союзників.