Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Ми ще не змогли визначити точний час, – відповів йому Вестон.

– Бідолашна маленька Молі. Певно, вона пережила неабияке потрясіння. До речі, я не бачив її вчора ввечері. Подумав, що в неї заболіла голова абощо й вона лягла до ліжка.

– Коли ви востаннє бачили місіс Кендел?

– О, досить рано, ще до того, як пішов перевдягатися. Вона поправляла скатерті на столах та столові прибори. Перекладала ножі.

– Зрозуміло.

– Вона тоді була дуже веселою, – сказав Ґреґ. – Жартувала й усе таке. Вона чудова дівчина. Ми всі її любимо. Тімові дуже пощастило.

– Що ж, дякуємо вам, містере Дайсон. Ви не пригадаєте, чи не сказала вам ще чогось та дівчина, Вікторія Джонсон, коли повертала пігулки?

– Ні… Усе було, як я вам розповів. Вона запитала мене, чи це ті пігулки, які я розшукую. Сказала, що знайшла їх у бунгало майора Полґрейва.

– Вона мала якесь уявлення про те, хто їх туди заніс?

– Не думаю… принаймні не пам’ятаю.

– Дякуємо вам, містере Дайсон.

Ґреґорі вийшов.

– Дуже передбачливо з його боку, – сказав Вестон, постукуючи по паперу нігтем. – Потурбуватися про те, щоб подати нам ретельну інформацію про всі його пересування вчора ввечері.

– Така передбачливість здається вам надмірною? – запитав Дейвентрі.

– Це важко сказати. Існують, знаєте, люди, які природно бояться за свою безпеку, бояться, щоб їх не приплутали до чогось протизаконного. Це аж ніяк не означає, що їх мучить відчуття провини. А з другого боку, може бути й так.

– А як щодо алібі? Правда, тут на щось особливо сподіватися не доводиться – із шумовим оркестром, із танцями, з усім тим ходінням туди-сюди. Жінки виходили підфарбуватися та припудритися, чоловіки – прогулятися. Дайсон легко міг вислизнути назовні. Хто завгодно міг вислизнути назовні. Але він докладає великих старань, аби довести, що нікуди не виходив. – Він замислено подивився на списаний аркуш паперу. – Отже, місіс Кендел перекладала ножі на столах, – сказав він. – Я не можу позбутися відчуття, що він це написав із певною метою.

– Вам справді так здається?

Вестон на мить замислився:

– Я думаю, це можливо.

Біля кімнати, у якій сиділи двоє чоловіків, почувся гамір. Верескливий голос вимагав, щоб його пропустили.

– Я маю щось розповісти. Я маю щось розповісти. Проведіть мене до тих джентльменів. Проведіть мене до представників поліції.

Поліціант в уніформі відчинив двері.

– Тут один із місцевих кухарів, – сказав він, – дуже хоче вас бачити. Каже, він має розповісти вам щось дуже важливе.

Наляканий смуглявий чоловік у куховарському чіпці пропхався повз нього й увійшов до кімнати. То був один із молодших кухарів. Кубинець, народжений не на Сент-Оноре.

– Я дещо вам розповім, – сказав він. – Я вам розповім. Вона пройшла через мою кухню, і в руках у неї був ніж. У неї був ніж, я вам кажу. Вона тримала ніж у руці. Вона пройшла через мою кухню й вийшла надвір. У сад. Я її бачив.

– Заспокойтеся, – сказав Дейвентрі. – Заспокойтеся. Про кого ви говорите?

– Я скажу вам, про кого я говорю. Я говорю про дружину боса. Про місіс Кендел. Я говорю про неї. Вона з ножем у руці, і вона виходить у темряву. Це було до вечері – назад вона не повернулася.

– Ми можемо поговорити з вами, містере Кендел?

– Звичайно. – Тім підвівся з-за свого письмового столу. Він відсунув убік якісь папери й показав на стільці. Обличчя в нього було стомленим і змученим. – Як ваші успіхи? Ви чогось досягли? У цьому місці ніби оселився фатум. Люди більше не хочуть тут жити, вони ходять і розпитують про розклад авіарейсів. А як усе тут добре починалося. О Боже, ви не можете зрозуміти, що це місце означає для мене й для Молі. Адже ми вклали сюди все, що мали.

– Ви опинилися в тяжкому становищі, я знаю, – сказав інспектор Вестон. – Не думайте, що ми вам не співчуваємо.

– Якби хоч усе прояснилося швидко, – сказав Тім. – Ця клята дівчина Вікторія – о, я не хочу сказати про неї нічого поганого. Вона була добра дівчина. Але ж – її смерть, певно, пояснюється якоюсь дуже простою причиною, якоюсь інтрижкою чи любовною зрадою. Можливо, її чоловік…

– Джім Елліс не був її чоловіком, проте вони жили разом і стосунки між ними здавалися дуже добрими.

– Якби хоч вам пощастило розслідувати цю справу швидко, – сказав Тім знову. – Пробачте мені. Ви хотіли поговорити зі мною, розпитати мене про щось.

– Так. Про вчорашній вечір. Згідно з медичними даними, Вікторію було вбито десь між пів на одинадцяту й північчю. Алібі за наявних тоді обставин установити важко. Люди пересувалися в усі боки, танцювали, відходили від тераси. Довести чиюсь непричетність важко.