Аґата Крісті - Карибська таємниця

У його голосі пролунали легкі іронічні нотки.

– Ми маємо тут усі різновиди, – докинув Дейвентрі. – Жінка, яка спить із багатьма чоловіками, теж не хоче, щоб про це всі знали, тож вона робить подарунок дівчині, яка обслуговує її. Між ними існує мовчазна домовленість, що це плата за нерозголошення.

– Саме так.

– Але в цьому випадку йшлося про інше, – заперечив Дейвентрі, – ішлося про вбивство.

– Хоч я сумніваюся, що дівчина розуміла всю серйозність ситуації. Вона помітила, що стався якийсь дивний інцидент, який, певно, мав стосунок до тієї пляшечки з пігулками. Вона належала містерові Дайсону, як я розумію. Гадаю, настав час поговорити з ним.

Ґреґорі, як завжди, увійшов зі своєю веселою приязною усмішкою.

– Ви мене покликали – я прийшов, – сказав він. – Чим можу допомогти вам? Дуже шкода ту бідолашну. Вона була милою дівчиною. Ми з дружиною любили її. Певно, у неї виникла сварка з чоловіком, але вона здавалася цілком щасливою й не показувала, що в неї можуть бути якісь проблеми. Я жартував із нею ще вчора ввечері.

– Ви, здається, приймаєте ліки, містере Дайсон, які називаються «Сереніт»?

– Приймаю. Такі маленькі рожеві пігулки.

– Ви приймаєте їх за рецептом лікаря?

– Так. Я можу показати вам рецепт, якщо бажаєте. У мене дещо зависокий кров’яний тиск, як і в багатьох людей сьогодні.

– Не так багато людей про це знають.

– Щодо мене, то я не схильний багато балакати про це. Я завжди намагаюся здаватися веселим і задоволеним і не люблю людей, які всім розповідають про свої болячки.

– Скільки пігулок ви приймаєте?

– Дві або три на день.

– Ви їх маєте із собою великий запас?

– Та чималий. Більш як півдесятка пляшечок. Але я тримаю їх у валізці, під замком. Зовні я тримаю лише одну, ту, яку наразі використовую.

– І ця пляшечка у вас нещодавно пропала, як я чув?

– Так і було.

– І ви запитали в тієї дівчини, Вікторії Джонсон, чи вона її бачила?

– Так, я її запитав.

– І що вона вам сказала?

– Вона сказала, що востаннє бачила її на поличці в нашій ванній кімнаті. Пообіцяла, що пошукає її.

– А потім?

– Через якийсь час вона прийшла й повернула мені пляшечку. Вона запитала в мене, чи це та пляшечка, яку я шукаю?

– А ви?

– Я сказав: «Так, це вона, де ти її знайшла?», а вона сказала, що знайшла її в бунгало старого майора Полґрейва. Я запитав: «Як вона могла туди потрапити?»

– І що вона відповіла вам на це?

– Вона сказала, що не знає, але… – він завагався.

– Так, містере Дайсон?

– У мене склалося враження, що вона знає більше, ніж каже, але я не звернув на це особливої уваги. Зрештою, це було не так важливо. Як я вже вам сказав, я маю й інші пляшечки з тими самими пігулками. Я подумав, що, можливо, забув її в ресторані або десь-інде, і старий Полґрейв із якоїсь причини її підібрав. Можливо, він поклав її до кишені, щоб повернути мені, але потім забув.

– І це все, що ви знаєте, містере Дайсон?

– Це все, що я знаю. Пробачте, що так мало можу допомогти вам. Це важливо? Чому?

Вестон стенув плечима.

– З огляду на те, як складаються події, усе може виявитися важливим.

– Я не розумію, до чого тут пігулки. Я подумав, можливо, ви хочете знати, де я був і що робив, коли зарізали цю бідолашну дівчину. Я записав усі свої дії та пересування так ретельно, як тільки міг.

Вестон подивився на нього замисленим поглядом.

– Справді? Ви нам дуже допомогли, містере Дайсон.

– Я визволив вас від зайвої роботи, думаю, – сказав Ґреґ.

Він посунув аркуш паперу через стіл.

Вестон став його читати, а Дейвентрі підсунув свого стільця ближче до нього й подивився через його плече.

– Це видається очевидним, – сказав Вестон через хвилину або дві. – Ви й ваша дружина перебували у своєму бунгало, перевдягаючись до вечері за десять хвилин до дев’ятої. Потім ви пройшли по терасі, де випили із сеньйорою де Каспеаро. О чверть на десяту до вас приєдналися полковник і місіс Гілінґдон, і ви пішли вечеряти. Наскільки ви можете пригадати, ви лягли спати десь о пів на дванадцяту.

– Десь так усе й було. Я не знаю, о котрій точно годині вбили дівчину.

У його словах пролунав натяк на запитання. Проте лейтенант Вестон, схоже, його не помітив.

– Її знайшла місіс Кендел, я так розумію? Певно, це стало для неї важким потрясінням.

– Так. Доктор Робертсон мусив дати їй заспокійливі ліки.

– Було вже пізно, коли більшість людей полягали спати, чи не так?

– Так.

– Вона лежала мертвою довго? На той час, коли місіс Кендел знайшла її, я хотів сказати.