Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Молі! Що сталося?

Він кинувся до неї, й Евелін побігла за ним. Молі вже піднялася на терасу і стояла там, ховаючи обидві руки за спиною. Вона сказала, схлипуючи:

– Я натрапила на неї… Вона лежить там, у кущах… І подивіться на мої руки… подивіться на мої руки.

Вона простягла їх перед собою, й Евелін перехопило подих, коли вона побачила на них дивні темні плями. Вони здавалися темними у тьмяному світлі, але вона добре знала, що їхній справжній колір – червоний.

– Що сталося, Молі? – заволав Тім.

– Там, унизу, – сказала Молі. Вона похитнулася на ногах. – У кущах…

Тім завагався, подивився на Евелін, потім трохи відтрутив Молі в напрямку Евелін і побіг сходами вниз. Евелін обхопила дівчину рукою.

– Ходімо. Сядьте, Молі. Вам треба чогось випити.

Молі впала на стілець і схилилася на стіл, поклавши голову на схрещені руки. Евелін більше не ставила їй запитань. Вона подумала, що ліпше дати їй час отямитися.

– Усе буде гаразд, – лагідно повторювала Евелін. – Усе буде гаразд.

– Не знаю, – сказала Молі. – Я не знаю, що там сталося. Нічого не знаю. Я нічого не пам’ятаю. Я… – і вона несподівано підвела голову. – Що зі мною таке? Що зі мною відбувається?

– Усе гаразд, дитино. Усе гаразд.

Тім повільно підіймався сходами. Обличчя в нього було смертельно бліде. Евелін подивилася на нього, запитливо піднявши брови.

– Там одна з наших дівчат, – сказав він. – Здається, її звуть Вікторія. Хтось устромив їй у спину ніж.

Молі лежала у своєму ліжку. Доктор Ґрем і доктор Робертсон, лікар вест-індійської поліції, стояли біля неї по один бік ліжка, Тім – по другий. Робертсон тримав руку на пульсі Молі – він кивнув головою чоловікові, що стояв у ногах ліжка, стрункому смаглявому чоловікові в поліційній уніформі – інспекторові Вестону з поліційної дільниці на Сент-Оноре.

– Кілька запитань, не більше, – сказав лікар.

Поліціант кивнув головою.

– Розкажіть-но нам, місіс Кендел, як ви знайшли ту дівчину.

Протягом секунди або двох здавалося, що постать, яка лежала на ліжку, не почула запитання. Потім вона заговорила слабким і ніби далеким голосом:

– У кущах – щось біле…

– Ви побачили щось біле – і ви підійшли подивитися, що то таке? Що то було?

– Так… Біле… Там лежало… Я спробувала… Я спробувала підняти… І ось бачите… Кров… Кров на моїх руках…

Вона почала тремтіти.

Доктор Ґрем похитав головою. Робертсон прошепотів:

– Вона довго не витримає.

– Що ви робили на стежці, яка вела до пляжу, місіс Кендел?

– Тепло… Гарно… Біля моря…

– Ви знали, хто та дівчина?

– Вікторія… гарна… гарна дівчина… сміється… вона часто сміялася… а тепер вона вже не сміятиметься. Я ніколи цього не забуду… Ніколи не забуду… – її голос піднявся до істеричних нот.

– Молі, не треба.

То був голос Тіма.

– Заспокойтеся… Заспокойтеся… – сказав доктор Робертсон тоном розважливої авторитетності. – Лише розслабтеся… Розслабтеся… Зараз один маленький укол… – І він узяв у руку шприц. – Вона не зможе відповідати на запитання протягом щонайменше двадцяти чотирьох годин, – сказав він. – Я тоді дам вам знати.

Великий і вродливий негр водив очима від одного чоловіка до другого з тих, які сиділи за столом.

– Богом присягаюся, це все, що я знаю. Я не знаю більше нічого, крім того, що вам розповів.

Краплі поту блищали в нього на чолі. Дейвентрі зітхнув. Головний за столом, інспектор Вестон із кримінальної поліції острова Сент-Оноре, помахом руки відпустив допитуваного. Великий Джим Елліс вийшов із кімнати.

– Це не все, що він знає, звичайно, – сказав Вестон. У нього був м’який акцент острів’янина. – Але більш нічого ми від нього не довідаємося.

– Ви думаєте, він не причетний до злочину? – запитав Дейвентрі.

– Так. У них були дуже добрі стосунки.

– Вони не були одружені?

Легка усмішка ковзнула по губах лейтенанта Вестона.

– Ні, – сказав він. – Вони не були одружені. У нас не так багато шлюбів на острові. Хоча дітей вони хрестять. Вікторія народила йому двох.

– Ви гадаєте, він діяв разом із нею, хоч би що там вона надумала?

– Мабуть, що ні. Схоже, такі речі йому не подобаються. Та й вона, гадаю, знала не так багато.

– Але досить, щоб організувати шантаж?

– Я не знаю, чи це варто так називати. Сумніваюся, що дівчина знала значення цього слова. Одержувати плату за мовчанку тут не вважається шантажем. Річ у тому, що чоловіки, які тут відпочивають, – це переважно багаті розпусники, і вони не хочуть, щоб про їхню мораль багато базікали.