Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Не знаю, – сказав Едвард. – Він ніколи нічого не казав. І завжди поводився по-дружньому.

– Чоловіки бувають навдивовижу тупі, – сказала Евелін замислено. – Чи, може, у Ґреґа так само роман?

– Він і до тебе підкочувався, хіба ні? – сказав Едвард. – Дай мені відповідь – я знаю, що він…

– Звісно, підкочувався, – безтурботно відповіла Евелін. – Але він підкочується до кожної жінки. Такий він, Ґреґ. Не думаю, що це означає багато. Ґреґ просто хоче утвердити своє чоловіче «я».

– Він подобається тобі, Евелін? Я просто хочу знати правду.

– Ґреґ? Звичайно, він подобається мені – мені з ним завжди весело. Він хороший друг.

– І все? Хотілося б мені тобі вірити.

– Не бачу, яке це може мати для тебе значення, – сухо промовила Евелін.

– Певно, я заслуговую на таку відповідь.

Евелін підійшла до вікна, подивилася через веранду й повернулася назад.

– Я хотіла б, щоб ти мені сказав, що тебе справді тривожить, Едварде.

– Я тобі сказав.

– Не думаю.

– Ти, мабуть, неспроможна зрозуміти, яким безглуздим видається тобі подібне божевілля по тому, як ти його подолав.

– Я можу спробувати. Але найбільше мене турбує те, що Лакі, схоже, накинула на тебе якийсь зашморг. Вона не просто покинута коханка. Вона тигриця з гострими пазурами. Ти повинен сказати мені правду, Едварде. У тебе немає іншого виходу, якщо ти хочеш, щоб я тобі допомогла.

Едвард сказав тихим голосом:

– Якщо мені не вдасться втекти від неї найближчим часом, я її вб’ю.

– Уб’єш? Лакі? Навіщо?

– За те, що вона примусила мене зробити те, що я зробив…

– А що вона примусила тебе зробити?

– Я допоміг їй скоїти вбивство…

Слова були сказані… Запала тиша. Евелін витріщилася на нього.

– Ти хоч розумієш, що ти говориш?

– Так. Я не розумів, що я роблю. Вона попросила мене дещо роздобути для неї – в аптеці. Я не знав… я не мав найменшого уявлення, навіщо їй це треба. Вона попросила мене скопіювати рецепт, який у неї був…

– Коли це було?

– Чотири роки тому. Коли ми були на Мартиніці. Коли… коли дружина Ґреґа…

– Ти маєш на увазі першу дружину Ґреґа – Ґейл? Ти хочеш сказати, що Лакі отруїла її?

– Так – і я допоміг їй. Коли я зрозумів…

Евелін урвала його.

– Коли ти зрозумів, що сталося, Лакі нагадала тобі, що ти виписав рецепт, що ти дістав наркотики, що вона й ти – спільники? Правильно я кажу?

– Так. Вона сказала, що зробила це з жалю, що Ґейл страждала й попросила Лакі дістати щось таке, щоб покінчити з усім цим.

– Убивство з милосердя! Розумію. І ти їй повірив?

Едвард Гілінґдон якусь мить мовчав – потім сказав:

– Ні… Насправді я їй не повірив… У глибині душі не повірив… Я погодився допомогти їй тому, що хотів у це повірити, бо я був зачарований Лакі.

– А потім – коли вона одружилася з Ґреґом – ти все ще їй вірив?

– Я тоді примушував себе в це вірити.

– А Ґреґ – чи багато він знав?

– Нічого взагалі не знав.

– У це мені важко повірити!

Едвард Гілінґдон остаточно втратив самовладання:

– Евелін, я повинен звільнитися від усього цього! Та жінка досі нагадує мені про те, що я вчинив. Вона знає, що я більше не кохаю її. Кохаю її? Та я дійшов до того, що став ненавидіти її… Але вона вселяє мені думку, що я до неї прив’язаний – через злочин, який ми вчинили разом…

Евелін пройшлася туди-сюди по кімнаті – потім зупинилася й подивилася йому у вічі.

– Головне твоє лихо, Едварде, у тому, що ти до безглуздя вразливий – і разом із тим неймовірно легко піддаєшся впливам. Та диявольська жінка затягла тебе, куди хотіла, граючи на твоєму відчутті провини – і я скажу тобі в простих біблійних термінах, що провина, яка тебе пригнічує, – це провина подружньої зради, а не вбивства, ти відчував себе винним за свою інтрижку з Лакі, і тоді вона перетворила тебе на маріонетку, вселивши тобі переконаність у тому, що ти вбивця й поділяєш її провину. Насправді ти не вбивця.

– Евелін…

Він ступив до неї…

Вона відступила назад і пильно подивилася на нього.

– Це правда, Едварде? Чи ти все вигадав?

– Евелін! Навіщо мені було б вигадувати?

– Я не знаю, – повільно проказала Евелін Гілінґдон. – Можливо, тому, що я тепер не схильна довіряти… нікому. І тому, що я, либонь, перестала впізнавати правду навіть тоді, коли чую її.

– Покиньмо все, Евелін! Їдьмо додому, до Англії.

– Так… Ми туди поїдемо… Але не зараз.

– Чому не зараз?

– Ми повинні поводитися так, мовби нічого не сталося, – протягом певного часу. Це важливо. Ти розумієш, Едварде? Лакі не повинна здогадатися, щó в нас на думці…