Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Ми ще про це подумаємо, – весело відказала Молі. – Ваша пропозиція звучить знадливо.

Засміявшись, вона втекла до бару, де її вже чекав Тім.

– Привіт, Молі, – сказав він, – ти начебто поспішаєш. Із ким ти там була надворі?

Він виглянув за двері.

– З Ґреґорі Дайсоном.

– Чого він хоче?

– Він залицяється до мене, – сказала Молі.

– Нехай йому біс!

– Не хвилюйся, – сказала Молі. – Я зроблю все необхідне, щоб дати йому одкоша.

Тім почав щось їй відповідати, але побачив Фернандо й пішов давати тому якісь розпорядження. Молі прослизнула крізь двері кухні, спустилася по східцях і побігла на пляж.

Ґреґорі Дайсон мовчки вилаявся. Потім повільно пішов у напрямку свого бунгало. Він майже дійшов туди, коли якийсь голос покликав його від одного з кущів. Він здивовано обернувся. У сутінках, що вже почали збиратися, йому привиділася там постать, схожа на привид. Потім він засміявся. Постать була схожа на привид без обличчя, бо хоч сукня була біла, обличчя було чорне.

Вікторія вийшла з кущів на стежку.

– Містере Дайсон?

– Так. Чого тобі треба?

Засоромившись свого переляку, він говорив із нотками нетерпіння.

– Я принесла вам ось це, сер. – Вона простягла руку. У ній була затиснута пляшечка з пігулками. – Це належить вам. Чи не так?

– Моя пляшечка з пігулками «Сереніту». Так, звичайно. Де ти її знайшла?

– Я знайшла її там, куди її поставили. У кімнаті джентльмена.

– Що означає – у кімнаті джентльмена?

– У кімнаті джентльмена, який помер, – поважним голосом пояснила Вікторія. – Я не думаю, що йому добре спиться в його могилі.

– А чому, в біса, ні? – запитав Дайсон.

Вікторія стояла й дивилася на нього.

– Я досі не розумію, про що ти говориш? Ти хочеш сказати, що знайшла цю пляшечку з пігулками в бунгало майора Полґрейва?

– Саме так. Після того як доктор і люди з Джеймстауна пішли геть, мені було доручено повикидати все з ванної кімнати. Зубну пасту, лосьйони та все інше – і це також.

– А чому ти її просто не викинула?

– Бо вона належить вам. Вам ці таблетки потрібні. Ви хіба забули – ви запитували про них?

– Так, справді запитував. Я думав, що просто забув, куди їх поставив.

– Ні, ви не забули, куди їх поставили. Їх було взято з вашого бунгало й занесено до бунгало містера Полґрейва.

– Звідки ти знаєш? – його голос прозвучав хрипко.

– Я знаю. Я бачила. – Вона усміхнулася йому, несподівано зблиснувши білими зубами. – Хтось поставив їх у ванній джентльмена-небіжчика. А зараз я повертаю їх вам.

– Стривай-но. Що ти маєш на увазі? Кого ти бачила?

Вона подалася геть, пірнувши в темряву кущів. Ґреґ зробив такий рух, ніби хотів піти за нею, але потім зупинився. Він стояв і погладжував собі підборіддя.

– Що ти там побачив, Ґреґу? Привида? – запитала місіс Дайсон, підійшовши по стежці від їхнього бунгало.

– Хвилину або дві тому я так і подумав.

– З ким ти розмовляв?

– З чорною дівчиною, яка прибирає в нашому бунгало. Її звуть Вікторія, чи не так?

– Чого вона хотіла? Залицяється до тебе?

– Не говори дурниці, Лакі. Дівчина вбила собі в голову ідіотську ідею.

– Ідею про що?

– Ти пам’ятаєш, як я не міг знайти свій «Сереніт»?

– Так, ти казав, що не можеш його знайти.

– Що значить «казав»?

– О, нехай тобі чорт, невже ти будеш прискіпуватися до кожного мого слова?

– Пробач, – сказав Ґреґ. – Усі чогось стали такими збіса таємничими. – Він простяг руку з пляшечкою в ній. – Та дівчина принесла пігулки мені назад.

– Вона їх украла?

– Ні. Вона їх десь знайшла, думаю.

– Ну то й що? Де тут таємниця?

– Та ніде, – сказав Ґреґ. – Вона лиш роздратувала мене, от і все.

– Щось ти сьогодні багато базікаєш, Ґреґу. Піди ліпше випий перед вечерею.

Молі вийшла на пляж. Вона витягла на пісок одне зі старих плетених крісел, одне з найбільш розхитаних, яким рідко хтось користувався. Кілька хвилин вона сиділа в ньому, дивлячись на море, а потім раптом опустила голову на руки й залилася слізьми. Так вона сиділа, конвульсивно схлипуючи, протягом якогось часу. Потім почула шарудіння ніг по піску зовсім поруч і, рвучко піднявши голову, побачила місіс Гілінґдон, яка дивилася на неї.

– Вітаю вас, Евелін, я не почула, як ви підійшли. Пробачте.

– Що з вами таке, дитино? Якісь неприємності? – запитала Евелін. – Вона підтягла ще один стілець і сіла поруч. – Розкажіть мені.

– Нічого такого зі мною не сталося, – сказала Молі. – Зовсім нічого.

– Звичайно ж, щось сталося. Ви не сиділи б тут і не плакали, якби нічого не сталося. Ви не хочете довіритися мені? Якісь проблеми між вами й Тімом?