Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Їх раніше в нього не було. Я лиш подумала – адже хтось казав, ніби ті пігулки могли мати якийсь стосунок до його смерті, отруїли його кров або щось таке, тож я подумала, може, він мав ворога, який поставив там ту пляшечку, щоб убити його.

– Нісенітниця, дівчино, – сказав лікар бадьорим голосом. – Чиста нісенітниця.

Вікторія здавалася приголомшеною.

– То ви кажете, ті пігулки були ліками й добрими ліками? – із сумнівом у голосі запитала вона.

– Вони були добрими ліками, а головне, необхідними ліками, – сказав доктор Ґрем. – Тому не турбуйся, Вікторіє. Я можу тебе запевнити, що нічого поганого в тих ліках не було. Вони були корисними для чоловіка, який мав такі проблеми зі здоров’ям.

– Ви зняли великий тягар із моєї душі, – сказала Вікторія й радісно блиснула своїми білими зубами у веселій усмішці.

Але тягар не звалився з душі доктора Ґрема. Його тривога, що раніше була такою туманною, тепер стала геть відчутною.

– Це місце вже не таке, яким воно було раніше, – роздратовано пробурчав містер Рейфаєл, коли побачив, як міс Марпл наближається туди, де він сидів зі своєю секретаркою. – Не можна ступити й кроку, щоб не спіткнутися об якусь стару курку. Якого дідька старі дами пхаються до Вест-Індії?

– А куди їм пхатися? – запитала Естер Волтерс.

– До Челтенгема, – швидко відказав містер Рейфаєл. – Або Бурнемаута, Торкі чи Ландріндод Велс. Їм там подобається – вони там щасливі.

– Вони не можуть дозволити собі часто відпочивати у Вест-Індії, – сказала Естер. – Не кожному так щастить, як вам.

– Авжеж, дуже мені щастить, – сказав містер Рейфаєл. – Ви могли б і не казати мені цього. Я сиджу тут з усіма своїми болями, хворобами та каліцтвами, а ви ще й заздрите мені замість допомагати. І нічого не робите – чому ви досі не надрукували листи?

– Я не мала часу.

– То знайдіть його. Я беру вас сюди для того, щоб ви тут трохи працювали, а не засмагали та всім показували, яка у вас гарна фігура.

Деяким людям прискіпування містера Рейфаєла видалися б нестерпними, але Естер Волтерс працювала на нього вже кілька років і добре знала, що містер Рейфаєл більше гавкає, ніж кусається. Він страждав від майже безперервного болю, і його брутальні випади були для нього одним із методів випускати пару. Хоч би що він їй казав, Естер залишалася незворушною.

– Чудовий вечір, еге ж? – мовила міс Марпл, зупиняючись біля них.

– А чого ми тут стовбичили б, якби він не був чудовим? – буркнув їй у відповідь містер Рейфаєл.

Міс Марпл засміялася лагідним, дзвінким сміхом.

– Ви такий суворий, але не забувайте, що розмовляти про погоду – це дотримуватися одного з найдавніших англійських звичаїв. О Боже, я взяла вовну не того кольору.

Вона поклала сумку з плетивом на садовий столик і потрюхикала назад, до свого бунгало.

– Джексоне! – заволав містер Рейфаєл.

Джексон з’явився.

– Відведіть мене назад, у бунгало, перш ніж сюди повернеться ота стара квочка, – сказав містер Рейфаєл. – Хоч від вашого масажу мені мало користі, – докинув він.

Сказавши це, він дозволив допомогти собі піднятися на ноги й пішов за своїм масажистом до бунгало.

Естер Волтерс подивилася їм навздогін, а потім обернула голову, коли міс Марпл повернулася з клубком вовни й сіла біля неї.

– Сподіваюся, я не потривожила вас? – запитала міс Марпл.

– Звісно, ні, – сказала Естер Волтерс. – Мені скоро треба буде йти й дещо надрукувати, але спершу я хочу посидіти тут хвилин десять і помилуватися заходом сонця.

Міс Марпл сіла й тихим голосом почала розмову. Говорячи, вона вивчала Естер Волтерс. Не сліпуча красуня, але могла б здаватися привабливою, якби захотіла. Міс Марпл намагалася відгадати, чому вона цього не хоче. Вона могла б утримуватися від надмірного хизування своєю жіночністю, якби це не подобалося містерові Рейфаєлу, але міс Марпл не думала, що містер Рейфаєл мав би проти цього якісь заперечення. Він був так повністю поглинутий собою, що якби тільки секретарка приділяла йому досить уваги, вона могла б красуватися, мов гурія в раю без найменших заперечень із його боку. Крім того, він зазвичай лягав спати рано, й у вечірні години, коли грали шумові оркестри та відбувалися танці, Естер могла б легко дозволити собі – міс Марпл зробила паузу у своїх думках, щоб підібрати слушне слово, водночас весело розповідаючи про свій візит до Джеймстауна – ага, здаватися значно яскравішою . Естер Волтерс могла б сяяти яскравою квіткою у вечірні години.