Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Якби ви запитали мене, – озвалася Евелін Гілінґдон, – то я сказала б вам, що, на мою думку, він ніколи не визнавав, що він хворий або має якісь проблеми зі здоров’ям. Як на мене, то він належав до людей, які бояться хвороб, а тому завжди заперечують, що з ними щось не так.

Для Евелін то була задовга промова. Міс Марпл замислено подивилася на верхівку її темної голови.

– Проблема в тому, – сказав містер Рейфаєл диктаторським тоном, – що люди надто цікавляться хворобами своїх ближніх. Вони думають, що кожен, кому більш як п’ятдесят років, має скоро померти від високого кров’яного тиску, або закупорювання коронарних судин, або чогось подібного – нісенітниця! Якщо людина каже, що зі здоров’ям у неї все гаразд, то, думаю, так воно і є. Людина повинна знати про своє власне здоров’я. Котра година? За чверть дванадцята? Я мусив би вже давно зануритися у воду. Чому ти не нагадуєш мені про такі речі, Естер?

Місіс Волтерс не стала сперечатися. Вона підвелася на ноги й досить спритно допомогла містерові Рейфаєлу зіп’ястися на свої. Удвох вони пішли до води, вона вправно підтримувала його. Удвох увійшли в море.

Сеньйора де Каспеаро розплющила очі й промурмотіла:

– Які вони бридкі, старі чоловіки! Їх усіх треба вбивати у сорок або навіть тридцять п’ять років. Ви зі мною згодні?

Едвард Гілінґдон і Ґреґорі Дайсон, грузнучи ногами в піску, вийшли на пляж.

– Яка там вода, Евелін?

– Така, як і завжди.

– Жодних змін? А де Лакі?

– Не знаю, – відповіла Евелін.

Міс Марпл знову замислено подивилася на верхівку темної голови.

– Зараз я вам покажу, як плаває кит, – сказав Ґреґорі.

Він скинув свою строкату бермудську сорочку й побіг до моря, плюхнувшись у воду й попливши швидким кролем, пирскаючи та відсапуючись. Едвард Гілінґдон сів на пляжі біля своєї дружини й запропонував:

– Скупаймося знову?

Вона посміхнулася, наділа купальну шапочку, і вони пішли до моря набагато менш ефектно, аніж Ґреґ.

Сеньйора де Каспеаро знову розплющила очі.

– Я спершу думала, ці двоє відбувають подорож медового місяця – так він ніжно ставиться до неї, але мені сказали, вони одружені вже вісім або дев’ять років. Неймовірно, правда?

– Цікаво, де пропадає місіс Дайсон? – промовила міс Марпл.

– Ота Лакі? Вона з якимсь чоловіком.

– Ви так думаєте?

– Я в цьому переконана, – сказала сеньйора де Каспеаро. – Вона належить до такого типу. Але вона вже не молода, і в її чоловіка очі теж розбігаються. Хто-хто, а я знаю.

– Не сумніваюся, – сказала міс Марпл. – Хто-хто, а ви знаєте.

Сеньйора де Каспеаро скинула на неї здивованим поглядом. Вона вочевидь чекала від старої леді зовсім іншої репліки.

Але міс Марпл дивилася на хвилі з виразом лагідної наївності.

– Можна мені поговорити з вами, місіс Кендел?

– Звичайно, – відповіла Молі.

Вона сиділа за столом у своєму кабінеті.

Вікторія Джонсон, висока і яскрава у своїй накрохмаленій білій уніформі, увійшла до кабінету й зачинила за собою двері з дещо таємничим виглядом.

– Я хочу дещо розповісти вам, місіс Кендел.

– А в чому річ? Щось не так?

– Я не знаю. Напевне не знаю. Ідеться про того старого джентльмена, що помер. Про майора. Він помер уві сні.

– Так, так. А що ти хочеш розповісти про нього?

– У його номері була пляшечка з пігулками. Доктор запитував мене про них.

– І що?

– Доктор сказав: «Ану погляньмо, що він тут має на поличці, у ванній кімнаті», – і подивився, що там було. Він знайшов там зубний порошок, пігулки від нестравлення, аспірин, таблетки з крушинової кори й ті пігулки у пляшечці під назвою «Сереніт».

– Так, – знову повторила Молі.

– Лікар подивився на них і кивнув головою. Але я потім замислилася. Тих пігулок раніше там не було. Я їх не бачила в його ванній кімнаті. Там був тільки зубний порошок, аспірин, лосьйон після гоління й таке інше. Але тих пігулок, що називаються «Сереніт», я раніше ніколи не бачила.

– Отже, ти думаєш… – Молі здавалася розгубленою.

– Я не знаю, що думати, – сказала Вікторія. – Мені просто здалося, тут щось не так, тому ліпше вам про це розповісти. Може, ви розкажете доктору? А раптом це щось означає? Можливо, хтось поставив туди пляшечку з пігулками, щоб він прийняв їх і помер?

– О, я не думаю, щоб таке могло статися, – промовила Молі.

Вікторія похитала своєю чорною головою.

– Ми ніколи цього не знаємо. Люди здатні на погані вчинки.

Молі виглянула у вікно. Навколо був земний рай. Сонячне світло, море, кораловий риф, музика, танці створювали враження Едемського саду. Але навіть в Едемському саду була тінь – тінь Змія. «Погані вчинки» – як прикро їй було почути такі слова.