Аґата Крісті - Карибська таємниця

Місіс Волтерс давно доглядала містера Рейфаєла й тому випрацювала власні методи спілкування з ним. Вона знала, йому знадобиться тривалий час для того, щоб оговтатися від напруги, якої вимагало від нього купання, а відтак починала нагадувати йому про це за добрі десять хвилин, щоб надати йому можливість спочатку відкинути її пропозицію, а потім поступово пристати на неї, створюючи враження, ніби він усе вирішує сам і нікого не слухає.

– Мені не подобаються ці пантофлі, – сказав містер Рейфаєл, піднявши ногу й дивлячись на неї. – Я сказав про це йолопові Джексону, але той чоловік не слухає жодного мого слова.

– Я принесу вам інші, гаразд, містере Рейфаєл?

– Ні, не треба, сидіть тут і поводьтеся тихо. Терпіти не можу, коли люди бігають навколо, кудкудакаючи, мов кури.

Евелін витягла руки, розворушивши теплий пісок.

Міс Марпл, цілком зосереджена на свому плетінні, – чи так тільки здавалося, – простягла ногу й поквапно попросила пробачення:

– Пробачте мені, пробачте, місіс Гілінґдон. Боюся, я копнула вас ногою.

– Ет, пусте, – сказала Евелін. – На цьому пляжі зібралося забагато народу.

– О, не рухайтеся. Будь ласка, лежіть спокійно. Я трохи відсуну свого шезлонга назад і більше такого не зроблю.

Змінюючи місце свого розташування, міс Марпл не переставала базікати, весело і якось по-дитячому.

– Тут так чудово відпочивати! Мені не доводилося бувати раніше у Вест-Індії. Я думала, це те місце, де я ніколи не побуваю, і ось я тут. І все завдяки доброті свого небожа. Я думаю, ви знаєте цю частину світу дуже добре, місіс Гілінґдон, чи не так?

– Я була на цьому острові раз або двічі раніше і, звичайно ж, була на більшості інших.

– Авжеж, авжеж. Метелики й дикі квіти – ваша пристрасть. Ваша і ваших друзів – чи вони вам родичі?

– Друзі. Не більше як друзі.

– І думаю, ви багато подорожуєте разом, адже інтереси у вас спільні.

– Так. Ми подорожуємо разом протягом кількох останніх років.

– Певно, ви пережили чимало цікавих пригод.

– Не думаю, – сказала Евелін. Її голос звучав рівно й трохи знуджено. – Пригоди, схоже, завжди трапляються з іншими людьми.

Вона позіхнула.

– Жодної небезпечної зустрічі зі зміями, або дикими звірами, або з розлюченими тубільцями?

(«Якою ідіоткою я, либонь, здаюся», – подумала міс Марпл.)

– Нічого, крім комашиних укусів, – запевнила її Евелін.

– А бідолашного майора Полґрейва одного разу вкусила змія, – сказала міс Марпл, зробивши твердження, яке було її чистою фантазією.

– Справді?

– А він хіба ніколи вам про це не розповідав?

– Можливо, і розповідав. Не пам’ятаю.

– Ви, певно, знали його дуже добре, правда ж?

– Майора Полґрейва? Ні, ми майже зовсім його не знали.

– Він розповідав стільки цікавих історій.

– Бридкий, старий зануда, – сказав містер Рейфаєл. – І цілковитий йолоп. Бо він би не помер, якби шанувався.

– Ет, ви знову за своє, містере Рейфаєл, – сказала місіс Волтерс.

– Я знаю, про що кажу. Якщо ти нормально доглядаєш своє здоров’я, ти не маєш із ним проблем. Подивіться на мене. Лікарі сказали, що мені капець, багато років тому. Гаразд, сказав я, у мене свої правила догляду за здоров’ям, і я дотримуватимуся їх. І ось я тут.

Він із гордістю подивився навкруг себе.

Те, що він досі тут, на цьому світі, справді здавалося якоюсь помилкою природи.

– Бідолашний майор Полґрейв мав високий кров’яний тиск, – сказала місіс Волтерс.

– Нісенітниця, – заперечив містер Рейфаєл.

– Але ж він справді його мав, – сказала Евелін Гілінґдон.

Якась несподівана авторитетність пролунала в тоні її голосу.

– Хто вам про це сказав? – запитав містер Рейфаєл. – Він сам?

– Хтось сказав.

– Він мав дуже червоне обличчя, – втрутилася до розмови міс Марпл.

– Ну то й що? – запитав містер Рейфаєл. – У нього не було високого кров’яного тиску, він сам мені сказав.

– Невже справді? – здивувалася місіс Волтерс. – Ніхто не може з певністю стверджувати, що в нього нема тієї або тієї хвороби.

– А чом би й ні? Одного разу, коли він поглинув неймовірну кількість пуншів і дуже багато з’їв, я йому сказав: «Ви повинні стежити за своєю дієтою і менше пити. У вашому віці людина має стежити за своїм кров’яним тиском». А він мені відповів, що з цього боку йому нема чого остерігатися, бо кров’яний тиск у нього цілком нормальний для його віку.

– Але він приймав якісь ліки, щоб понизити тиск, – знову втрутилася до розмови міс Марпл. – Ліки, що називалися «Сереніт» або якось так.