Аґата Крісті - Карибська таємниця

– Я проведу розслідування, Вікторіє, – гостро сказала вона. – Не турбуйся. А головне, не поширюй поганих чуток.

Тім Кендел увійшов саме в ту мить, коли Вікторія, досить неохоче, вийшла.

– Щось не так, Молі?

Вона завагалася – але ж Вікторія могла підійти й до нього. І вона розповіла йому про те, що сказала дівчина.

– Не розумію, до чого це базікання – що то були за пігулки зрештою?

– Власне кажучи, я не знаю, Тіме. Доктор Робертсон, коли він сюди приходив, сказав, що їх приймають від високого тиску.

– А що в цьому дивного? Майор міг страждати від високого тиску, хіба ні? Тобто в нього був високий кров’яний тиск, і він приймав пігулки, щоб його знизити. Люди страждають від високого тиску, і я не раз таких людей бачив.

– Це справді так, – погодилася Молі й, завагавшись, додала: – Але Вікторія, схоже, думає, він ковтнув одну з тих таблеток і вона вбила його.

– О, моя люба, це надто мелодраматично! Ти хочеш сказати, хтось замінив його пігулки від високого тиску на щось інше й те інше отруїло його?

– Це справді здається абсурдним, – сказала Молі вибачливим тоном, – коли ти так говориш. Але Вікторія подумала саме так!

– Дурна дівчина! Ми могли б піти й спитати про це доктора Ґрема, він, либонь, знає. Але через таку нісенітницю турбувати його не варто.

– Я теж так думаю.

– Чому тій дівчині спало на думку, що хтось замінив пігулки? Тобто, якщо я правильно тебе зрозумів, хтось поклав інші пігулки в ту саму пляшечку?

– Я не зовсім зрозуміла, – сказала Молі досить безпорадним тоном. – Вікторія, схоже, думає, раніше тієї пляшечки із «Серенітом» там не було.

– Але ж це нісенітниця, – сказав Тім Кендел. – Він мусив приймати ті пігулки постійно, щоб тримати свій кров’яний тиск на низькому рівні.

І він весело пішов поговорити з Фернандо, метрдотелем.

Але Молі не могла забути про цю справу так легко. Коли закінчився клопіт з обідом, вона сказала чоловікові:

– Тіме, якщо Вікторія почне розповідати всім про свої підозри, то чи не ліпше буде нам самим усе з’ясувати?

– Моя люба дівчино! Робертсон та всі інші приходили, усе оглянули й поставили всі запитання, які на той час були їм потрібні.

– Так то воно так, але ти знаєш, як ці дівчата можуть накрутити себе…

– Гаразд, гаразд. Ось що я тобі скажу: ми підемо й порадимося з доктором Ґремом, він усе мусить знати.

Доктор Ґрем сидів у своїй лоджії й читав книжку. Молоде подружжя увійшло, і Молі стала розповідати йому їхню історію. Її розповідь була дещо плутаною, і Тім узяв ініціативу на себе.

– Це звучить досить по-дурному, – сказав він тоном вибачення, – та якщо я правильно все розумію, дівчина вбила собі в голову, що хтось поклав отруйні пігулки в пляшечку з – як же називаються ці ліки? – сера-чимось.

– Але чому вона вбила це собі в голову? – запитав доктор Ґрем. – Вона щось бачила чи щось чула – одне слово, чому вона зробила такий висновок?

– Я не знаю, – сказав Тім безпорадним голосом. – То була інша пляшечка? Що там було, Молі?

– Ні, – сказала Молі. – Якщо я правильно пам’ятаю, вона сказала, що там була пляшечка з написом на ній… «Семен»… «Серен»…

– «Сереніт», – сказав лікар. – Так воно й мало бути. Це відомі ліки. Він мав приймати їх регулярно.

– Вікторія сказала, що вона ніколи не бачила їх у його кімнаті раніше.

– Ніколи не бачила їх у його кімнаті раніше? – гостро запитав доктор Ґрем. – Вона певна?

Незвична гострота його тону примусила обох Кенделів подивитися на нього. Вони не сподівалися від доктора Ґрема такої реакції.

– Схоже, вона в цьому не сумнівається.

– Можливо, їй захотілося стати автором сенсації? – припустив Тім.

– Не виключено, – сказав доктор Ґрем. – Я хочу сам перекинутися кількома словами з дівчиною.

Вікторія була дуже задоволена, що їй дозволили розповісти її історію вдруге.

– Я не хочу неприємностей, – сказала вона. – Я не ставила там ту пляшечку й не знаю, хто її там поставив.

– Але ти думаєш, її там хтось поставив? – запитав Ґрем.

– Ви самі розумієте, докторе, її мусив там хтось поставити, якщо раніше там її не було.

– Майор Полґрейв міг тримати її в шухляді, або в портфелі, або десь у такому місці.

Вікторія рішуче похитала головою.

– Хіба йому було б зручно тримати там пігулки, якщо він мусив приймати їх щодня по кілька разів?

– Ні, – неохоче погодився доктор Ґрем. – Він справді мусив приймати ті ліки по кілька разів на день. Ти ніколи не бачила, щоб він їх приймав або щось таке?