Аґата Крісті - Карибська таємниця

Естер Волтерс погодилася, проте без особливого почуття.

– Кого мені справді шкода, то це Кенделів, – сказала вона.

– Так, для власників – справжнє лихо, коли щось подібне відбувається в готелі.

– Люди приїздять сюди відпочивати й веселитися, хіба не так? – сказала Естер. – Щоб забути про хвороби, про смерть, про податки, про замерзлі труби й усе таке інше. Їм дуже не до вподоби, – провадила вона з несподіваним спалахом зовсім іншого настрою, – коли їм нагадують, що людина смертна.

Міс Марпл відклала плетиво.

– Ви дуже добре сказали, моя люба, – відзначила вона, – справді дуже добре. Ви маєте цілковиту слушність.

– І ви ж бачите, – вони зовсім молоді люди, – провадила Естер Волтерс. – Вони купили цей готель у Сендерсонів лише півроку тому й дуже стурбовані тим, чи зможуть досягти успіху, адже в них так мало досвіду.

– І ви думаєте, це може завдати їм великої шкоди?

– Та, власне кажучи, ні, – сказала Естер Волтерс. – Я не думаю, що люди спроможні пам’ятати про будь-яку прикру подію довше, аніж день або два, а тим більше в атмосфері «ми-приїхали-сюди-втішатися-й-розважатися-тож-утішаймося-й-розважаймося». Я думаю, смерть приголомшила їх години на двадцять чотири, не більше, а потім вони відразу забули про неї, як тільки бідолаху-небіжчика поховали. Проте не слід їм нагадувати про неї. Я сказала про це Молі, але, звісно, вона стривожена.

– Місіс Кендел стривожена? Але ж вона завжди здається такою безтурботною.

– Я думаю, вона лише прикидається безтурботною, – повільно промовила Естер. – А насправді вона, либонь, належить до тих людей, які постійно бояться, щоб чого-небудь не трапилося.

– А мені здавалося, він більше тривожиться, ніж вона.

– Ні, я так не думаю. Я думаю, вона тривожиться більше, а його тривога пояснюється її тривогою, якщо ви розумієте мою думку.

– У вас цікава теорія, – сказала міс Марпл.

– Мені здається, Молі розпачливо намагається здаватися дуже веселою і вдавати, ніби втішається життям. Докладає великих зусиль, щоб створювати таке враження про себе, але ці зусилля виснажують її. І тоді вона нерідко провалюється в депресію. Вона не дуже врівноважена особа.

– Бідолашна дитина, – сказала міс Марпл. – Такі люди, безперечно, існують, а інші навіть не здогадуються про їхнє існування.

– Авжеж не здогадуються, адже вони вміють добре приховувати свій стан. Але, – додала Естер, – я не думаю, що Молі має серйозні підстави тривожитися щодо цього випадку. Адже люди помирають від коронарного тромбозу, або церебральної кровотечі, або чогось подібного сьогодні мало не щодня. Набагато частіше, аніж раніш, наскільки я можу судити. Лише харчове отруєння, або тиф, або щось подібне можуть спричинити паніку.

– Майор Полґрейв ніколи не казав мені, що в нього високий кров’яний тиск, – зауважила міс Марпл. – Він казав про це вам?

– Він казав про це комусь, але я не знаю, кому саме, можливо, то був містер Рейфаєл. Я знаю, містер Рейфаєл стверджує протилежне – але це так схоже на нього! Пам’ятаю, Джексон якось згадав про високий тиск у майора. Він сказав тоді, йому не слід би так багато пити.

– Розумію, – замислено промовила міс Марпл. Вона провадила: – Думаю, ви дивилися на нього, як на великого старого зануду? Він розповідав багато історій і, певно, часто повторювався.

– Це найгірше, – сказала Естер. – Тобі доводиться вислуховувати одну й ту саму історію знову й знову, якщо ти не встигнеш швиденько відвернути розмову на іншу тему.

– Щодо мене, то я ставлюся до таких повторень цілком спокійно, – сказала міс Марпл, – бо до цього звикла. Якщо мені вдруге розповідають якусь історію, я не проти вислухати знову, бо вже забула її.

– Це слушна причина, – сказала Естер і весело засміялася.

– Була одна історія, яку він любив розповідати, – сказала міс Марпл, – історія про вбивство. Сподіваюся, він вам її розповідав, чи не так?

Естер Волтерс відкрила сумочку й стала в ній нишпорити. Вона дістала звідти губну помаду й сказала:

– А я думала, що загубила її. – Потім перепитала: – Пробачте, що ви сказали?

– Я запитала, чи майор Полґрейв розповідав вам свою улюблену історію про вбивство?

– Тепер, коли я про це подумала, то, здається, розповідав. Щось про чоловіка, який отруївся газом, чи не так? Але насправді отруїла його дружина. Тобто вона дала йому снодійну пігулку, а потім застромила його голову в газову піч. Ви про це?

– Не зовсім, – відповіла міс Марпл і замислено подивилася на Естер Волтерс.