Аґата Крісті - Карибська таємниця

Містер Рейфаєл, підтримуваний Джексоном, вийшов із бунгало на ранкову прогулянку.

Джексон посадив свого працедавця в крісло з коліщатами й заметушився біля нього. Містер Рейфаєл відіслав масажиста геть нетерплячим помахом руки, і Джексон пішов у напрямку до готелю.

Міс Марпл не гаяла часу: містера Рейфаєла ніколи не залишали самого надовго – певне, зараз до нього підійде Естер Волтерс. Міс Марпл хотіла перекинутися кількома словами з містером Рейфаєлом наодинці, і тепер побачила свій шанс. Вона мусила поквапитися запитати в нього те, що хотіла запитати. Тут не йшлося про навідну розмову. Містер Рейфаєл був не той чоловік, якого можна було б затягти в тривалі теревені, якими мали звичай бавитися старі леді. Найімовірніше, він би відразу повернувся у своє бунгало, рятуючись від переслідування. Міс Марпл вирішила відразу перейти до діла.

Вона підійшла туди, де він сидів, підтягла стілець, сіла й сказала:

– Я хочу дещо запитати у вас, містере Рейфаєл.

– Запитуйте, запитуйте, – озвався містер Рейфаєл. – Ви, певно, хочете, щоб я пожертвував гроші на місіонерську діяльність в Африці або на ремонт церкви?

– Загалом я зацікавлена в кількох проектах доброчинності й була б дуже рада, якби ви пожертвували на них гроші. Але зараз я хочу запитати вас зовсім про інше. Скажіть мені, будь ласка, чи майор Полґрейв коли-небудь розповідав вам історію про вбивство?

– Он як! – сказав містер Рейфаєл. – То він і вам розповідав? І сподіваюся, ви спіймалися йому на гачок?

– Я не знала, що думати, – сказала міс Марпл. – А що саме він розповідав вам?

– Він базікав про якесь чарівне створіння, таку собі відроджену Лукрецію Борджіа. Вродливу, юну, золотоволосу й усе таке.

– Справді? – трохи розгублено перепитала міс Марпл. – І кого ж вона вбила?

– Свого чоловіка, звичайно, – сказав містер Рейфаєл. – А кого б ви думали?

– Отруїла?

– Ні, здається, вона дала йому снодійну пігулку, а потім запхала його голову в газову піч. Винахідлива дамочка. А потім повідомила, що чоловік наклав на себе руки. Вона відбулася легко. Обмежена осудність чи щось таке. Таку статтю до вас сьогодні застосовують, якщо ви гарненька жінка або юний шибеник, якого надто сильно любить мати. Лихо та й годі.

– Майор не показував вам фотографію?

– Фотографію дамочки? Ні. Чого б він мав показувати її?

– Он як, – проказала міс Марпл.

Вона сиділа там, трохи розгублена. Певно, майор Полґрейв протягом свого життя розповідав людям не лише про тигрів, яких він застрелив, та слонів, на яких полював, а й також про вбивць, з якими йому доводилося стрічатися. Можливо, у нього був цілий репертуар історій про вбивства. Доведеться з цим рахуватися.

Несподівано Рейфаєл загорлав:

– Джексоне!

Відповіді не було.

– Хочете, я вам його знайду? – запропонувала міс Марпл, підводячись.

– Ви його не знайдете. Десь бігає за дівками, ось він де пропадає. З цього хлопця добра не буде. Погана в нього вдача. Але мене він влаштовує.

– Піду його пошукаю, – сказала міс Марпл.

Вона знайшла Джексона в далекому закутні тераси, де він сидів і випивав із Тімом Кенделом.

– Містер Рейфаєл кличе вас, – сказала вона.

Джексон скорчив виразну гримасу, осушив свою склянку й підвівся на ноги.

– Знову починається, – сказав він. – Немає спокою грішникам. Я думав, дві телефонні розмови та складання спеціального дієтичного замовлення дадуть мені алібі бодай на чверть години. Але ж ні! Дякую вам, міс Марпл. Дякую за випивку, містере Кендел.

І він подався геть.

– Мені шкода цього хлопця, – сказав Тім Кендел. – Я даю йому іноді випити, аби бодай трохи розвеселити його. Ви дозволите мені щось запропонувати вам, міс Марпл? Як щодо холодного лимонаду? Я знаю, ви його любите.

– Дякую, зараз не хочу. Я думаю, доглядати такого чоловіка, як містер Рейфаєл, нелегко. Інваліди часто бувають дуже примхливими…

– Я мав на увазі не тільки це. Джексон одержує добру платню, і дивацькі витівки старого можна було б терпіти – містер Рейфаєл чоловік не такий уже й поганий. Я кажу про інше… – він не докінчив фрази.

Міс Марпл подивилася на нього запитливим поглядом.

– Не знаю, як мені пояснити, – ця служба важка для нього в соціальному плані. Люди тепер стали такими снобами – а з його класу тут нікого нема. Він стоїть вище, аніж простий слуга, і нижче, аніж пересічний постоялець – чи принаймні вони так вважають. Він перебуває десь на рівні вікторіанської гувернантки. Навіть секретарка містера Рейфаєла вважає себе вищою за нього. Через те йому доводиться важко. – Тім помовчав, а тоді сказав із почуттям: – Це просто жах, що навіть у такому місці ми маємо стільки соціальних проблем.