Світлана Веренич - І це все, що я хотіла сказати про кохання

– Ви вважаєте, я таке їм щодня? Помиляєтеся! Мене годують несмачною й корисною їжею, і моїх синів так само!

Кость щільніше зачинив двері – у його секретарки гарний, ледь не абсолютний музичний слух та довгий язик – і простягнув мені філіжанку кави.

– Що трапилося? Ти засмучена?

– Ні, я не засмучена, я не знаю, як краще розстатися із Сергієм. Я в ньому розчарувалася…

– Що ж він, негідний, наробив? Висікти його мало! – Кость почав жартувати.

– Навіщо бити? Краще кинути й забути, як страшний сон. Я втомилася його постійно ліпити, виховувати. Він залишається дрімучим. Чи варто витрачати свій час, своє життя на стосунки без майбутнього?

– Твій максималізм зіграє з тобою поганий жарт – залишишся в результаті старою буркотухою, самотньою буркотухою! Лізо, таких чоловіків, що ти собі нафантазувала, у природі не існує. Сергій – нормальний мужик, коригуванню піддається, обстругаєш потихеньку, і все владнається. Мене ж жінка обстругала, обпатрала, пам’ятаєш, яким я орлом був? – жартує, втішає…

– Мені іноді здається, що нас нічого не об’єднує, майже нічого спільного. Ми любимо різні книги, різні фільми, різних людей, хіба що відпочивати любимо однаково, ледарюючи й гріючись на пісочку біля моря. Костю, що мені робити?

– Візьми тиждень відпустки, я його тобі оплачу, і поїдь куди-небудь відпочити.

– У грудні? Костю, незабаром Різдво, от і полінуюся.

– Різдво – то свято, який там відпочинок, а тобі треба отямитися, не ображайся – отямитися, подумати, набратися нових вражень. Я ще минулого тижня помітив, що вигляд у тебе поганенький, але делікатність не дозволяла втручатися. А сьогодні ці чорні кола біля очей змусили про етикет забути.

Я підійшла до дзеркала й стала себе розглядати. Кость фарби не згущував: на мене дивилась нещасна сорокалітня жіночка. Мимовільні сльози навернулися на очі.

– Я вчора промочила ноги…

– Лізо, це не ноги, це дещо серйозніше.

Кость підійшов до мене майже впритул, його співчутливий погляд був щирим, занепокоєним.

– У дзеркалі ти вже кілька днів бачиш портрет нещасної жінки. І не важливо – твоїй підсвідомості не важливо, навигадувала ти свої нещастя або все справді так погано, твій настрій тебе гризе й спотворює.

Відчувши свій менторський тон, шеф замовк, втомлено плюхнувся в крісло і заговорив м’яко, як із маленькою дитиною:

– Торік ми з дружиною побували взимку в одному милому пансіонаті, в горах. Пам’ятаєш, наприкінці листопада, ще й тиждень грудня прихопили? Обстановка чудова, від краси природи голова обертом! Поїдь! Я зараз подзвоню туди, забронюю місце та заразом замовлю тобі й квитки.

Так мій любий шеф підтвердив, що він – справжній друг і золота людина.

– Спасибі тобі, напевно, ти правий, і мені варто поїхати. У гори – це чудово, ніколи не була в горах узимку.

– От і правильно! – зрадів Кость. – Повчишся на лижах кататися. Ти на лижах стояти хоч умієш?

– У дитинстві по лижні непогано їздила, по прокладеній та накатаній.

– То й з гори навчишся з’їжджати, тільки тренера слухайся й не ризикуй: ти мені жива й неполамана потрібна. Такі працівники, як ти, на вагу золота.

– Такі начальники, як ти, теж на вагу… тільки не знаю, якого коштовного металу, – видавила я із себе й поспішила до робочого столу: підтягти роботу, щоб провести зненацька упалу мені на голову відпустку зі спокійною совістю.

На комп’ютері мене чекало повідомлення від Сергія, приземлився він добре, спека, роботи – море. А наприкінці він дописав: «Учора мені здалося, що ти сама не своя. Щось трапилося, про що ти поки не можеш розповісти?»

Мої уроки не проходять даром і мій хлопчик вчиться бути делікатним, спостережливим і чуйним. Я швиденько надрукувала відповідь: «Усе гаразд. Я трохи застудилася. Вчора промочила ноги. Я була сама своя, тобі здалося».

Потім я відкрила щотижневик і почала чесно розподіляти завдання між співробітниками, робота це відповідальна й дуже марудна, але необхідна. Нічого, не перепрацюють! Курити й по магазинах бігати час знаходять. Задзвенів мобільний. От не люблю, коли мене від роботи відривають!

Я глянула на дисплей – телефонувала Жабка, довелося відповісти.

– Лізо, здраствуй, це я, Жанна.

– Я побачила, що це ти, Жанно. Щось трапилося?

– Так, – у телефоні схлипнула дівчина, – усе ще гірше, аніж ти говорила. Я не знаю, що мені тепер робити! – із трубки почулися несамовиті ридання. Я дала мобілці можливість виплакатися, продовжуючи вивчати щотижневик. Нарешті вона заспокоїлася.