Світлана Веренич - І це все, що я хотіла сказати про кохання

Я не спізнилася, а це головне, мій моторошний сон зіграв свою роль. Баритися було не можна, у будь-яку хвилину міг з’явитися «кращий друг дитинства» мого Сергія й усе зіпсувати.

– Ледве не забула, дай мені номер свого мобільного, а то так незручно дзвонити тобі на роботу.

Жабка з готовністю продиктувала цифри, я, немов перевіряючи правильність номера, набрала їх на своєму мобільному. Заграв марш Мендельсона, дівчина радісно відбила, музика була співзвучна її надіям. А я заспокоїлася – тепер і вона зможе за необхідності зі мною зв’язатися.

– Жанночко, – м’яко почала я, – мені зовсім випадково стали відомі деякі подробиці твоїх стосунків з Георгієм. Повір мені, зовсім випадково.

Жанка підняла на мене стривожений погляд і почервоніла. Бідолашна! Вона ще здатна червоніти, спілкуючись із паскудником і негідником, вірніше, не спілкуючись, а ділячи з ним ложе.

– Це правда, що ти чекаєш дитину?

– Поки про це знає тільки Георгій, – непевно вимовила Жанна й довгим важким поглядом встромилася в мене: як я посміла торкнутися настільки інтимного в її житті!

– Як бачиш, не тільки Георгій. Невже ти не знала, що чоловіки ще більші пліткарі, ніж ми? Я в цьому ще у школі переконалася, а в інституті й поготів.

– Ти мене запросила, щоб…

Я не дала їй домовити:

– Ні, не щоб! Я хочу тебе попросити: не слухайся Георгія! Чуєш? Йому не потрібна дитина, але це його проблема.

– З чого ти це взяла? Ми любимо одне одного…

– Правда? Тоді я рада це чути! Давай поспоримо на шоколадку, що Георгій запропонує зробити аборт. Не будь дурною, не погоджуйся, не вір йому.

– А чому я маю довіряти тобі?

– Тому що я старша й тому втроє розумніша. А по-друге, я добре знаю Георгія. Якщо я помиляюся, подзвони мені завтра зранку і скажи, що я інтриганка й дурепа в квадраті. Домовилися?

– Домовилися, – луною повторила Жанка.

– І про що це ви домовилися? – пролунав веселий голос Георгія. – Лізочко, я не очікував тебе сьогодні побачити!

Граючи галантного кавалера, він заслинив мою руку й зухвало затримав у своїх долонях, це був такий напівінтимний жест.

– Ти на колесах?

– Зрозуміло! Циган без коня не циган! – Георгій весело підморгнув Жанночці. – Карета подана! Столик замовлений. Ти теж можеш до нас приєднатися, – із широким купецьким жестом він повернувся до мене.

– Не можу, мені треба до аеропорту – провести Сергійка. Підвезеш? – глумливо запитала я, щоб йому незручно було відмовити.

– Жанно, підвеземо Лізочку? – грайливо звернувся той до дівчини, зображуючи безтурботність. – Поїхали!

От і добре, не треба шукати таксі, телефонувати, чекати. Дозволю «кращому другові» виявити свою «широку натуру», у вологих чоботах не дуже цікаво гуляти по вулицях.

Уже сидячи за кермом, Георгій звернувся до Жабки:

– Так про що ви з Лізочкою домовилися?

– У нас чисто діловий договір. Але якщо розпирає цікавість, довідайся: я хочу перефарбувати волосся. Тільки не говори про це Сергію, хочу зробити сюрприз.

Ми з Жанкою вмостилися на задньому сидінні, я непомітно взяла її руку й потисла, скріплюючи наш договір. Через кілька секунд її рука у відповідь стисла мою.

З аеропорту я повернулася після одинадцятої. Георгій підвіз мене до аеропорту, по-хамському навіть не вийшов з машини й, помахавши ручкою, відразу покотив з Жабкою до свого замовленого столика.

Змерзла та втомлена, я стала під душ і з півгодини грілася в ласкавих гарячих струменях. Я була незадоволена собою – гірший вид невдоволення. Адже я збиралася попрощатися із Сергієм не на час його відрядження, а назавжди… Виявляється, не так-то легко покинути чоловіка, з яким зустрічалася цілих два роки. Слова прощання вертілися на язиці постійно, але щось зупиняло. Може, те, як щиро, по-дитячому зрадів Сергій, здаля запримітивши мене, як кинувся назустріч, як помітив мій поганий настрій і не сказав нічого, а тримав мою руку й мовчав. А може, це переміг поклик тіла, ми стали вже «єдиною плоттю»? Невидимі, прозорі ниті вже обмотали нас разом у єдиний кокон, і будь-яке роз’єднання завдасть болю обом, по-іншому не буває.

Я не очікувала від себе такої малодушності! Чи я пожаліла не його, а себе?

Наступного дня, на роботі, я почувалась не у своїй тарілці. Шеф, як завжди, помітив мій настрій і покликав у свій кабінет поговорити.

До речі, про шефа. Створений мною міф про лютого трударя-самодура працював надійним щитом від зазіхань Сергійка на весь мій вільний час. Адже я все ж таки кішка, яка іноді любить побути на самоті або у компанії подруг. А з Костем у нас стосунки склалися ще в інституті, чисто дружні – він прекрасний сім’янин, і в нього росте троє чудесних хлопчиків. Дружина, хоч і домогосподарка з породи квочок, але жінка гарна. На свята вона створює такі кулінарні шедеври, що пальчики оближеш! Кость у таких випадках, щоб ми не вмирали від заздрості, говорить: