Світлана Веренич - І це все, що я хотіла сказати про кохання

До кінця робочого дня я йому подзвонила й защебетала, чи занявкала, чи заспівала соловейком – словом, стала видавати не зовсім властиві мені звуки:

– У мене не вийде зустрітися з тобою сьогодні… Шеф завалив роботою, мушу затриматися в офісі, та ще й додому дещо прихопити. Ти не дуже засмучений, правда?

– Трохи засмучений, – непевно відповів Сергій, – але от у чому справа: я сам збирався тобі подзвонити, ти мене випередила. Сьогодні ввечері я лечу у відрядження в Емірати, у наших партнерів проблеми, й нікому іншому я не можу делегувати цю поїздку. Боюся, що кількома днями не обійдеться.

– Щасливчик, – з легкою заздрістю вирвалося в мене, – там літо.

– Розгрібай свої справи, бери відпустку на тиждень і прилітай. Хочеш, я оплачу тобі дорогу?

– Ні, не треба, – великодушно відмовилася – у мої плани не входили Емірати, я вже давно намітила для себе інший відпочинок. Але було приємно, що Сергій намагається бути на висоті, мої уроки не проходять даром. – Добре, щасливої дороги, і чекаю смс-ки про вдале приземлення, ненавиджу літаки!

– Усе буде добре, я подзвоню, а ти не нудьгуй, домо- вилися?

– Любий, нудьгувати для мене – недозволенна розкіш! Але я буду тебе чекати, обливаючись уночі слізьми й дивлячись цілодобово у вікно.

Мій хлопчик ображено замовк.

– О котрій у тебе літак?

– О десятій вечора.

– Чудово, я приїду провести. Не прощаюся.

Я відключила телефон, не давши Сергію можливості відповісти. І відразу ж набрала номер Жабки, вірніше, перукарні, де та працює.

– Скажіть, Жанна зараз на зміні? Покличте її, будь ласка.

Чекати довелося досить довго, поки в трубці почувся ніжний дівочий голосок.

– Жанно, це Ліза.

– Добрий вечір, Лізочко. А в мене все розписано до кінця зміни, що ж ти заздалегідь не попередила? – обрушилась на мене Жанночка, не даючи вставити ані слова.

– Я підійду до тебе наприкінці зміни, ти не проти?

– Ну, підійди, – голос став невпевненим, – якщо тільки заплести…

– Тільки заплести! – мені стало смішно: у Жабки з’явився дуже утилітарний підхід до власної персони.

Але о пів на восьму я вийшла з офісу й пішла у бік перукарні. Вологий крижаний вітер пронизував до кісток через мою тоненьку дублянку, незважаючи на плюсову температуру. Сніг танув і мокрою рідиною відбивався у світлі ліхтарів та машин, змішуючись із бризками з-під коліс. Мимоволі закралася легкодуха думка про Емірати. Я йшла, машинально розглядаючи вітрини магазинів та обличчя перехожих. Усі нормальні люди намагалися якнайшвидше покинути вулицю й опинитися в теплі, деякі нагадували німе кіно із рвучкою плівкою. Мої ноги в чоботах поступово наповнювалися вологою, я пошкодувала, що не взула старі надійні черевики, знала ж, що буде відлига, Гідрометцентр попередив.

Замерзла, але, сповнена ентузіазму втілити свій план в дію, я ввалилася до перукарні. Жанна пританцьовувала на своїх ніжках-сірничках біля останньої клієнтки. Дама бальзаківського віку ревниво стежила за роботою в дзеркалі, пика в неї була напружена й незадоволена. Я її добре розуміла: коли маєш таке обличчя, навіть найкрасивіша зачіска неспроможна що-небудь поліпшити. А те, що Жабка була віртуозом своєї справи, я знала достеменно. З будь-якого волосся вона творила чудеса, це в моїх очах компенсувало і її жаб’ячі оченятка, і блякле личко, і дурнувату наївність.

Простягнувши Жабці гроші, немов милостиню, а не оплату праці, дама накинула сріблисту норкову шубу майже до п’ят – і статечно випливла з перукарні до машини з особистим шофером, що під’їхала до самого ґанку. Ми з Жабкою тільки глибоко зітхнули: немає правди на світі!

– Сідай! – дівчина кивнула у бік крісла.

– Ні, краще швиденько збирайся, посидимо де-небудь, мені треба з тобою поговорити.

Жанна обдарувала мене таким поглядом, що я мимоволі розсміялася.

– Посидимо? Я не можу… Георгій скоро повинен під’їхати, говори тут.

– Тут не та обстановка, мені потрібна конфіденційність.

– А як же Георгій?

– Він уже великий хлопчик, знайде тебе он у тій кав’ярні навпроти.

– А раптом він образиться?

– Якщо він образиться, то значить – він заплішений дурень. А навіщо тобі заплішений дурень? – насправді мені хотілося сказати дещо інше, але кривдити Жабку перед важливою розмовою не можна, – зателефонуй йому, й пішли.

У кав’ярні Жанна сиділа, як на голках, постійно витріщалася у вікно й навідріз відмовилася хоч щось замовити: раптом Георгій образиться, що вона тут бенкетує без нього. Він сьогодні сам призначив їй побачення – сам! І Жабка очікувала від нього рішучого чоловічого вчинку.