Світлана Веренич - І це все, що я хотіла сказати про кохання

Я з апетитом накинулася на свою улюблену солянку, тут її готують неперевершено, навіть у мене так не виходить.

– Приємного апетиту, – разом з офіціантом побажав мені Сергій і теж запрацював ложкою.

Тільки коли ми узялися до десерту, він запитав:

– Чому ти втекла?

– Мене почало нудити, – я підняла голову й уперше за обідню перерву подивилася йому просто в очі. Він захотів щось сказати, але я продовжила:

– Мене почало нудити від твоєї розмови з Георгієм. Я втекла від сварки, від злих слів, через які шкодуватиму…

Чоловік перестав жувати й напружено завмер, може, до нього почало потихеньку доходити?

– Я не підслуховувала, я випадково почула кілька слів. Точніше, кілька речень, і цього мені вистачило. – Я хвильку помовчала, а то ще б розревілася, як остання дурепа. – Ти… ти говорив не як чоловік.

– Не як чоловік? – жорстко запитав Сергій.

– Невже ти не розумієш, який брудний негідник Георгій?! Якщо ти його друг, то зобов’язаний говорити правду, це головний привілей справжніх друзів! Чому ти йому не сказав, що кидають своїх дітей тільки негідники, а змушують своїх подружок робити аборти – тільки мерзотники?

– Я не очікував, що у твоєму лексиконі є такі слова…

– У моєму лексиконі є різні слова. Якщо Георгій така мерзота, а ти його друг, то який тоді ти, Сергійку? Як я можу довіряти тобі, любити тебе? Яка між вами різниця?

– Ти нічого не знаєш, а вже зробила свої власні висновки. Там зовсім інша ситуація. Георгій її відразу попередив заздалегідь, що одруження в його плани не входить.

– Георгій її заздалегідь попередив? Тоді він ще більша мерзота, ніж я вважала.

– А я вважаю, що він зробив правильно. Жабка сама вішалася йому на шию. Який справжній мужик буде одружуватися без любові? До того ж, після двох невдалих шлюбів у його віці йому цього не треба, йому і так добре.

– Я все зрозуміла. Жабка – ідіотка, що зв’язалася з такою нікчемою. Але тоді і я – теж така сама ідіотка!

– Ти не ідіотка, – урочисто заперечив мій турботливий друг. – Я тебе кохаю, і ти це прекрасно знаєш. Хіба я тобі дав хоч один привід у цьому сумніватися?

Він замовк, милуючись своєю прекрасною душею й пишаючись своєю щирою великодушністю.

Я подивилась на руку, годинник показував за чверть другу. Треба було зобразити поспіх, начебто мій шеф терпіти не може запізнень. Начебто він так вилає при всіх, що краще б оштрафував з люб’язною усмішкою, як це практикується в інших фірмах. Така версія мені дуже подобається й підходить зараз якнайкраще.

У гардеробній, допомагаючи мені надягти дублянку, Сергій завмер на мить і пригорнув мене до себе так сильно, що я відчула, як б’ється його серце.

– Усе гаразд? – прошепотів він мені на вухо.

– Це у тебе все добре, а в мене не дуже, – і це була чистісінька правда.

За дві хвилини до кінця перерви ми підкотили до під’їзду, Сергій розчахнув переді мною дверцята, що він робить тільки в особливих випадках, прощаючись, пригорнув мої долоні до своїх щік, був ніжний та уважний. І збоку наші відносини виглядали так: пощастило бабі з мужиком, а вона ще й вередує.

«А вона ще й вередує»… Що я могла поробити, якщо мені вже три ночі підряд сниться той кошмарний сон, що снився п’ять років тому, та зробив перерву заради моїх нервів, які геть розхиталися, а тепер знову змушуючи згадати про те, що я з величезним зусиллям викреслила з пам’яті й переконала себе, що того жаху зі мною ніколи-ніколи не було.

Я перебуваю в якійсь нереально стерильній клініці, сиджу на білосніжних простирадлах у чорному оксамитовому платті з глибоким декольте. В палату входить жінка-лікар з лиховісним обличчям і простягає мені білу весільну сукню, тоном, що не припускає заперечень, наказує перевдягтися. Я слухняно підхоплююся з ліжка та із жахом бачу, як величезна червона пляма розтікається по простирадлу, краплі густої багряної рідини починають стікати на підлогу.

– Вам необхідна термінова операція, – повільно й спокійно виголошує кожне слово лікарка, але її слова набувають такого лиховісного змісту, як це буває тільки уві сні. Я вжахаюся й намагаюсь вирватися з її рук. Вони перетворюються на залізні обручі, з останніх сил я відштовхую її й бачу: у неї замість очей – порожні очниці! Мені треба рятуватися! Я хочу бігти до дверей палати. Але не можу: ноги налиті свинцевою вагою, я їх ледве пересуваю, а лиховісна жінка неминуче наближається до мене, вимахуючи скальпелем.

Цієї ночі я також прокинулася в холодному поту й пошкодувала, що одна в квартирі. Засвітила нічник та довго лежала без сну, поки не відновився пульс. Зате саме тоді я зрозуміла, щó треба неодмінно зробити, і навіть поява Сергія не порушить моїх планів.